Отець Артемій встав, підвів очі до образів і перехрестився. Він знов сів і почав позказувать усякі новинки, які почув од жидів: по чому пуд пшениці та жита, вівса та проса, який батюшка вмер, який видав дочку заміж, де буде швидко весілля.

— О. Порфирій! Чи ви не переглядали останніх номерів газет? — промовив О. Артемій, витрусивши з себе, мов з мішка, усі новинки в околиці. — Щось буде! Ой щось буде! Пруссаки крутять, чепляються до Росії. Вільгельм говорить закиркуваті та зачіпливі промови на бенкетах.

— Ні, про це я ще не читав, — тихо обізвався о. Порфирій.

В той час до столової увійшла сестра о. Порфирія, вже дуже немолода панна. О. Артемій ледве примітив її, тільки кинув на неї оком, швидко підвівся на стільці й сунув до неї хапком свою руку, неначе казав: одчепись од мене, та ще й хутчій, бо не маю часу навіть руки тобі подать: мені треба розмовлять.

— Ой боже! Що це буде, що це буде! — галасував він на всю столову. — Чи ви пак читали, куди вже в останній час долітали прусські аеростати?

— Ні, не читав.

— Невже не читали?! — крикнув о. Артемій і підвівсь з місця. — Літали аж над Вінницею, літали аж за Києвом, над Броварами! спустились німці в Броварах, звеліли мужикові насмажить смажені, повечеряли, потім сіли, знялись з місця та й полетіли. Ой! Боже мій! Що це буде! Що ми будемо робить? Ой, щось буде! щось буде! — бідкався о. Артемій і вхопив в обидві руки голову та й забігав по столовій. Довгі поли ряси, коси на голові метлялись на повітрі. Муха влетіла в рот о. Артемієві.

— Пху, пху! Ой боже мій! Що це буде? Пропащі ми! — репетував о. Артемій, випльовуючи на ході муху.

— Я думаю, що не такий чорт страшний, як його малюють, — обізвався спокійно о. Порфирій, — владика страшніший за пруссаків.

О. Артемій підбіг до о. Порфирія. поклав йому на плече одну руку, нахиливсь і промовив сливе на вухо: «Буде война».

Промовив він це та знов одскочив од о. Порфирія, як опечений.

Стара панна тільки стояла та витріщала очі на о. Артемія. Витріщав на його очі й о. Порфирій.

— Прощайте! Зоставайтесь здорові! Час додому, — несподівано сказав о. Артемій, щільно поцілувався тричі з о. Порфирієм, тикнув руку панні і, як метіль, повіявся в прихожу.

Надворі тим часом піднявсь вітер. З заходу наступала чорна хмара. Вітер аж свистів, гнув верхи дерева, піднімав страшну куряву на містечку, на шляху. Курява підбилась вгору, мов хмара, летіла смугами по вулицях, вилася, мов дим, вздовж шляху.

— Та зостаньтесь на ніч! Та хоч переждіть оцю лиху годину! — просив о. Артемія хазяїн.

— Спасибі! не можна!

— Та це ж гірше од Бісмарка! Гірше од пруссаків! — сміявся з ґанку хазяїн.

— Спасибі! не можна! — гукнув о. Артемій і неначе впав у повозку.

Швидко коні його й колісниця ніби пірнули в страшну піскувату хмару й ніби потонули в їй.

— Аки Ілія пішов на небо й потонув у хмарі, — промовив о. Порфирій до сестри, осміхаючись.

Вже в глупу ніч вернувся о. Артемій додому й застукав у шибку вікна так раптово, що трохи не розбив скла. В домі вже всі полягали спати. Сонна наймичка вискочила й одсунула засов в дверях.

II

В —неділю, йдучи до церкви, о. Артемій сказав до своєї жінки, що запросить до себе на чай писаря й писаршу.

— А!.. ц!.. — аж цмакнула з досадою й навіть огидою Сусана Уласівна.

— Якби ти був запросив на чай княгиню, я була б багато більше рада. А писаршу!.. Ат! горе мені з тією писаршею!

— Вже ж нічого не поможеться. Треба ж напитувать жениха для Ваті. Вже час! — сказав о. Артемій, вдягаючись в рясу.

На службу божу до церкви прийшов писар з писаршею. Тоді як вони обоє підступили разом з людьми за дарою, о. Артемій, даючи їм по шматочку проскури, стиха промовив до писаря:

— Прошу покірно вас зайти до мене на чай після служби.

— Спасибі, о. Артемій, зайду, — тихенько промовив писар. «Певно, має якесь діло в волості», — подумав він, оступаючись од царських врат.

— І вас просить моя матушка на чай після служби, — сказав о. Артемій до писарші, подаючи їй шматочок проскури.

Писарша мовчки поклонилась батюшці низенько й потім, оступаючись, перехрестилась і дуже низько поклонилась до образів, неначе дякувала богу за таку велику честь і пошану.

— Якесь діло має. Мабуть, за щось буде просить, — казав писар, йдучи з жінкою через цвинтар.

— Якби мав діло до волості, то просив би тільки тебе, а то й мене просить, — обізвалась писарша. — А я на лихо наділа стареньку спідницю. Хіба вернімось додому, то я вберуся в нову зелену вовняну сукню.

— Опізнимось. Йди вже в тому, в що вбралась, — сказав писар, а сам похилив свою чорноволосу голову, втирив очі в землю і все думав, яке б то діло до його мав батюшка, що не тільки його, але й жінку запросив до себе в гості.

— Ой, вернуся я додому та передягнусь в нову зелену сукню, — говорила писарша, — та треба б і зачесаться краще, та й надіти добре намисто або хоч накинуть на шию золотий хрестик…