Ватя впала на постіль і не могла одійти й опам’ятаться. Її щоки зблідли, широко одслонені очі ніби згасли. Вона дивилась на матір і неначе її не бачила. Мати тільки чула нервове хлипання. Так хлипають маленькі нервові діти, коли бувають роздратовані якоюсь недогодою: силкуються заплакати, стогнуть, важко дишуть і потім раптом піднімають нервовий плач. Ватя трохи згодом одразу заголосила. Сльози полились з її очей дрібним дощем. Мати заспокоїлась.

«Виплаче горе слізьми, то й легше стане», — подумала Сусана Уласівна.

— Ватю, голубко! не плач, не вбивайся. Є на світі горе, що й сльозами його не виплачеш. Але твоє горе не таке. Поплач, то стане тобі легше на серці. Чи є на світі хоч одна з молодих дівчат, щоб не зазнала таких сліз?

Сусана Уласівна важко зітхнула. Було знать, що й вона колись зазнала такого самого горя, як і її дочка. Вона сіла на стільці в головах у Ваті, підперла щоку долонею й задумалась, її думки повернули в давні-давні часи. коли й вона була така молода, як і Ватя, коли й вона кохала щиро, розпускала золоті мрії без кінця, коли й її ті мрії гріли й манили і… розсипались маревом та й розляглись рожевим туманом.

В хаті було тихо. Нігде не чуть було ні найменшого гуку. Світ зимнього хмарного дня, тихий, молошний, неначе побільшував тишу в хаті. Ватя плакала вже тихіше.

Побачивши, що Ватя почала заспокоюваться, Сусаиа Уласівна вийшла з кімнати й звеліла застелять стіл. Наступив час обіду. О. Артемій поїхав десь по ділу до Корсуня й не вертавсь. Наготувавши все на столі, Сусана Уласівна пішла кликать до обіду Ватю.

— Не хочу я обідати. Нащо мені той обід? Нащо мені саме живоття? Навіщо воно мені здалося? — обізвалась Ватя.

— Ватю, серце, не говори так! І виразки ятряться, але й гояться; і розтриюджене серце можна загоїть! Мине якийсь час, і воно загоїться, і може сама будеш сміятись з своїх сліз. Ми люде з достатками… Ти ще молода. Чого тобі журиться? — втішала мати, а сама зажурилась незгірше дочки: вона зазнала, яке то важке та боляче горе серця…

Ватя сіла за стіл і нічого не могла їсти. Вона дивилась у вікно без тями, без думки в голові… І мати їла, як не їла.

— Чи казать за це усе татові, як вернеться додому? — спитала мати в дочки.

— Ні, мамо; лучче не кажіть. Тато стурбується, буде сердитись на писаря, не спатиме цілу ніч, — обізвалась Ватя.

— І нам не даватиме спать, — додала Сусана Уласівна.

— Мабуть, скажу я йому за це все аж завтра, коли він приїде ввечері. Ти й без того так стурбована. А сказати правду я думала, що Леонід Семенович тебе любить і тебе свататиме.

— Мамо, не кажіть мені нічого за його! — крикнула Ватя, і в її голосі почувся різкий нервовий батьків голос.

— То й не буду. Тільки заспокойся та не впадай в тугу, моя дитино! Твоє горе ще не велике; це горе ще молоде. Буває горе в житті ще гірше, од котрого й волосся сивіє на голові.

Перед вечором Сусана Уласівна звеліла наставить самовар. Ватя сіла за стіл і випила два стакани чаю. Вона пила чай мовчки, не промовивши й слова. Мовчала й мати, неначе давала волю її горю. Ватині думки пішли ясніше.

«Що ж мені тепер робити? — думала Ватя. —З ким мені доведеться вік вікувать? І де доведеться? І яка моя доля? Що буде з моїм коханням, з моїм серцем, коли він наглузувався, насміявсь з мене? А я ж його любила, як свою душу, більше за свою душу; я була рада оддати за його свою душу, своє живоття. Чи доведеться мені кого полюбить так, як я його кохала? Ні! Я неначе оддала йому усю любов до останку, гарячу, щиру любов».

І Ватя ніби заглянула в свою душу й примітила, що любов ще не зникла в серці, що вона ще жевріє. І якби він прийшов до неї, привітно поговорив з нею, вона забула б усі його насмішкуваті вигадки та вихватки, за усе вибачила б йому.

«Він зроду жартовливий. Може, він і тепер розходився тільки з жартами вкупі з сестрою, не пошкодував і мене в жартах. Може, він не такий легковажний чоловік, як на його наговорила вчительша; а може, вона й прибрехала, додала своєї отрутної жовчі», — думала Ватя.

І Ватя почувала, що вона зненавиділа в той час вчительшу од щирого серця.

Цілий вечір Сусана Уласівна сподівалась свого мужа, а він не приїздив. Цілий вечір вона просиділа мовчки з дочкою. Думи за думами сновигали в Ватиній голові й не доходили ні до якого кінця: перед нею в будучині чорніла ніби сумна ніч, не місячна, не зоряна, а хмарна без просвітку осіння ніч.

Вже пізненько полягали вони спати. Ватя спала тривожним сном, неначе дрімала дрімотою. І все їй снився якийсь неприємний, важкий сон, ніби вона йде понад Россю між двома рядками високих скель узенькою, мов коридор, долиною. Скелі розпечені, аж пашать. Над долиною вузенька смуга важкого, хмарного неба. Вона ніби втомилась; їй душно, аж дихати нічим. А вузька темна долинка в’ється без кінця, і вона вже йде не долиною, а ніби довгою без кінця темною галереєю. От вона ніби в якихсь печерах, і знов іде, блукає по печерах, а кінця нігде не видко. Коли це в одну мить перед нею в долині заблищав ясний сонячний день. Вона бачить Рось, новий млин, нову греблю. Вона вже йде пахучими луками, а поруч а нею десь узявся Леонід Семенович…