— Завтра вдосвіта побіжу до Корсуня по закупки, — сказав о. Артемій, сидячи за вечерею.
— Чого ж вдосвіта? Хіба до Корсуня далеко? Встанеш в п’ятій годині, як звичайно встаєш, то й встигнеш, — сказала Сусана Уласівна, — на пізній обід якраз буде добре.
— А вже завтра панич доконче прийде. Що прийде, то прийде, — обізвався о. Артемій, — здається, Ватю, ти йому припала до вподоби.
Ватя спахнула й почервоніла, як маківка.
V
Другого дня о. Артемій встав раненько, звелів запрягти коні і, як вихор, вилетів з двору та й покатав до Корсуня.
В Корсуні були одчинені тільки різниці, як о. Артемій приїхав у місто. Крамарі ще спали. Купивши м’яса, о. Артемій пішов до винарні. Погріб був зачинений і замкнутий. О. Артемій побудив винарів, набрав вина та доброї горілки, забіг в кондитерську за паляницями та пирожним, накупив ласощів на десерт і задумався.
«Чи не забігти б пак на часок на вокзал?» — подумав о. Артемій. Але він глянув на годинник. Поїзда треба було довгенько ждать і дурно гаяти час. О. Артемій аж зітхнув.
«Може б, забігти до о. Сави? — майнула в його думка. — Може б, почув яку новину або хоч брехеньку? О. Сава, певно, їздив до Києва, був в консисторії… Але… до о. Сави треба звертать убік… Далеченько».
О. Артемій знов зітхнув, але вже важче, і трохи подумав. Жвавий та цікавий, він так перенудився на селі, що йому заманулось конче кудись заїхати та побалакать.
«Ат… Забіжу по дорозі хоч до о. Порфирія, хоч на часок. Проковтну хоч стакан чаю й, може, щось нове почую».
Він вискочив на віз і крикнув до погонича: поганяй! Погонич знав норови свого батюшки й пустив коні скоком.
Незабаром віз підкотивсь під двір о. Порфирія. О. Порфирій жив на міський лад, бо не хазяйнував; він ще спав, бо було ще рано. О. Артемій прожогом кинувся не на парадний прихід, а з двору через пекарню і влетів в кімнату. В кімнаті було тихо, і по всьому домі було тихо, неначе нікого і в домі не було.
«Чи виїхали усі кудись в гості, чи що? Чого це так тихо в домі?» — подумав о. Артемій.
Він одну хвилину постояв, кинув бистро очима на позачиняні двері, а далі раптом одчинив двері й потрапив у спальню о. Порфирія. О. Порфирій спав, аж хріп на всі застави. Коло ліжка на столику стояла лампа й валялась розгорнута книжка. Вікно було завішане густою завісою. В кімнаті стояла сутінь.
— Чи це ви й досі спите? — ляснув на всю кімнату о. Артемій.
О. Порфирій кинувся, спросоння підвівсь і сів. Його очі виявляли переляк.
— Ой боже мій! Що там таке? — белькотів він якимсь задавленим, напівсонним голосом.
— Хи-хи-хи! — зареготався о. Артемій. — Чи це ви й досі спите? Гляньте лиш, як уже високо сонце підбилося вгору!
«І носить його ледащо вдосвіта десь по Корсуні», — думав о. Порфирій, протираючи сонні очі.
Він проти волі пригадав, як о. Артемій вже раз налякав його вночі. Це було восени в сльоту. О. Порфирій вже був тоді погасив світло, ліг в постіль і задрімав. Коли хтось несподівано застукав у вікно, та так здорово, що аж шибки задзвеніли. О. Порфирій липнув очима: знадвору проти вікна стояла якась висока патлата постать і здорово стукала в вікно. Йому здалося, що то злодій добувається до хати.
— Отче Порфирію! Чи ви спите? — загукав голос під вікном. — А встаньте на часок та одчиніть!
«Що воно за проява стоїть під вікном і торохтить? Певно, хтось на селі нагло заслаб, та це мене кличуть сповідать та причащати слабого». Але думка про злодіїв все-таки не покидала о. Порфирія.
— Хто там? Чого тобі треба? — спитав він, підступивши до вікна.
— Та це я, о. Артемій! їду з Корсуня та оце й забіг до вас на часочок: маю цікаву звістку! — гукав за вікном о. Артемій.
«А бодай тебе! Потрібна мені твоя цікава звістка, як торішній сніг», — думав о. Порфирій і пішов одчинять двері одвідачові.
Цей настирливий одвідач увійшов в покої й приніс таку звістку, що один з київських протопопів помер, а другий овдовів, а одного сусіда скинули з благочинного.
— Чи в вас вже готовий самовар? — спитався о. Артемій в господаря.
— Мабуть, вже готовий. От зараз спитаю в клюшниці, — сказав з розтягом хрипким голосом о. Порфирій, накидаючи на себе кафтан наопашки і виходячи в столову, де вже стояв на столі самовар.
— Вже готовий. Прошу до столової, а я тим часом вмиюся та трохи причепурюсь, — говорив о. Порфирій.
О. Артемій вступив до столової. Клюшниця увійшла, налила йому стакан чаю. О. Порфирій хапком вмився, зачесав на швидку руку свої коси рідким металічним гребінцем, перехрестився, прочитав на ході «Отче наш» і ввійшов до столової.
— Куди це ви так спозаранку їздили? —спитав він в о. Артемія.
— Та це бігав до Корсуня за усякими хазяйськими закупками та думаю: забіжу на часок до вас та розпитаю, чи не чуть яких новинок. Ви все-таки міська людина, ближче живете од вокзалу і… од о. Сави.
— А о. Сава вже розпочинає будувать нову церкву, — промовив о. Порфирій. — Ще торік чи, либонь, позаторік підлабузнивсь до консисторських урядовців, виканючив собі в консисторії просильну книгу, послав по селах дідів: діди нажебрали пашні та грошей, а о. Сава з нічого та й зробить щось, — говорив о. Порфирій.