— З місця полетить! Це по газетах видно, — сказав о. Артемій.
— Щасливої йому дороги! А вам, о. Саво, не шкода того Бісмарка та Капріві? — спитав в о. Сави о. Порфирій.
О. Сава передивлявся тільки єдиний журнал «Єпархиальные ведомости» та й то не все читав, а тільки той одділ, де писалось про награди. Він не читав навіть «Света», вперше почув про якогось Бісмарка й тільки махнув рукою та й промовив: «На здоров’я! нехай летить, аби ми на стільцях сиділи».
— Невже вам його не шкода? — спитав насмішкувато о. Артемій в о. Сави.
— А чого мені його шкода? Хіба він мені сват чи брат? Як полетів з місця, то другий на його місці сяде. «Ворона з місця, сокіл на місце», — сказав о. Сава.
О. Артемій розвівся про прусську політику, говорив гаряче, з запалом, виніс останній номер газети, голосно прочитав ті виписки з німецьких газет, в котрих німці ганили Росію.
— Боже мій! Що це буде? Що це буде? — гукнув о. Артемій і при тому схопився з місця, вхопивсь обома руками за голову й з пафосом бігав по столовій та репетував: — Це все не доведе до добра! Що ми в світі божому будемо робити, як буде война? О. Саво, що ми тоді будемо робить?
— Нічого. А що ж ми будемо робить? — обізвався о. Сава.
— Як то нічого? А як сюди прийдуть пруссаки та застукають в ваші двері? Що ви тоді робитимете? Га?
— Хто його знає, що я тоді робитиму. Мабуть, візьму табатирку, встромлю в неї пучку та понюхаю табаки, як оце тепер, — сказав о. Сава, котрому і в сні не снились ніякі пруссаки.
О. Сава й справді витяг з кишені табатирку, всунув в неї пучку й понюхав табаки.
— Ото добрі ліки од пруссаків! кращі, ніж рушниці та гармати, — обізвався о. Артемій з сміхом.
«Чого він бігає та галасує? — думав о. Порфирій. — Неначе ті Бісмарки та Капріви вже штрикають його ззаду списами та підсмалюють вогнем. Чудний чоловік!»
— А як застукають пруссаки в мої двері, то я двері запру, — сказав о. Сава.
— А як вони виставлять ваші двері? —спитав о. Артемій.
— То о. Сава сховається на піч, — промовив о. Порфирій.
— А як вони застукають вас і на печі? — спитав в Сави о. Артемій.
— То я тоді скажу їм: ідіть собі к бісовому батькові туди, звідкіль прийшли! — одгрібався о. Сава.
Усі зареготались з такої політики о. Сави проти пруссаків. Зареготавсь навіть завжди поважний писар.
Леонід Семенович, почувши з гостинної, що о. Артемій чогось галасує, тихенько підступив до дверей і заглянув в столову. Ватя обернулась до його й промовила:
— То, певно, тато розмовляє про політику та пруссаків.
Вона засміялась; засміялась і Антося. З тієї політики о. Артемія таки добре сміялись сусіди, бо самі ні за яку політику й думки й гадки не мали.
Тим часом Ватя поставила стакани чаю в гостинній на столі й попросила паничів та паннів до чаю. Вчительша сиділа нарізко од усіх, в куточку, мов сирота, і ні до кого не говорила. Ватя попросила й її до стола. Вчительша сіла на канапі поруч з Ватею. Паничі та панни обсіли й обстали стіл навкруги. Вчительша в чорному убранні, з своїм невеселим, навіть сумним лицем, серед молоденьких паннів здавалась ніби якоюсь директрисою інституту, а ще більше скинулась на ігуменію панянського монастиря. В гостинній між паннами та паничами розпочалась така голосна розмова, як і в столовій між старими. Здавалось, два голосні хори тягли якісь дрібненькі співи в дуже швидкомуallegro,розсипчастому та вередливо поплутаному. Весела Антося та Леонід Семенович давали тому концертові тон. Їх найбільше було чуть між іншими дзвінкими голосами.
Почувши через двері, яку політику проповідував о. Сава, паничі підняли цю політику на сміх.
— Чи чуєте, який героїзм проти пруссаків проповідує о. Сава? — промовив один молодий вчитель.
— Хоче потрусить їх табакою. Це якась політика тютюну, політика чи листвинська, чи корсунська, — обізвався Леонід Семенович.
— А ви любите читать про політику? — спитала Ватя в Леоніда Семеновича.
— Борони мене боже! Чого вже чого, а політики не люблю. Так перебігаю очима газети, аби знать, що на світі діється. От Антоніна Григорівна так любе політику: перечитує «Свет» од дошки до дошки, — сказав насмішкувато Леонід Семенович, ще й скоса зирнув на Антосю насмішкуватим оком.
— І вигадали! Де ж ви чули або бачили, щоб я читала той «Свет»? — обізвалась Антося.
— Мені сорока на хвості це принесла, — сказав Леонід Семенович.
— То та сорока, мабуть, помилилась: не з нашого двора летіла, а тільки потрапила в ваш хутір, — казала й реготалась Антося.
— Ба ні, з вашого двора, бо вона мені розказала!..
— Чудна якась сорока!
— Я дуже люблю читать про маркізів, про їх замки та палаци. Читаєш книжку, неначе казку, — обізвалась Ватя.
— Якби хто написав повість за нашу богуславську Ривку, я з великою охотою прочитала б її. Ривка, що продає дамські убори, ця вже зовсім поетична. Раз я торгую в неї літній капелюш, а вона каже: панно, купуйте в мене капелюш, бо ті усі панни, що в мене покупили капелюші, усі дочиста повиходили заміж, — сказала Антося.