11. Побідний в’їзд Хмельницького у Київ.

Другого дня поляки і козаки розійшли ся: король з військом пішов до Львова, Хмельницький і хан пішли до Збаража. Так скінчила ся війна під Зборовом. Багато було пролито української і польської крови, а Хмельницький мало придбав добра для України. А був саме добрий час для козаків і для України, та Хмельницький не дійшов до самого кінця. Він добре провчив польських панів, але пожалкував польського короля, того короля, котрий уже був одняв од його гетьманство і поклав цїну за його голову, оцінувавши її недорого; того короля, що встоював за польських панів і за Польщу, а не за козаків, за український народ і за православну віру. То був добрий, щасливий час для України, який рідко трапляв ся для неї, побитої лихою долею та злиднями. Хмельницький міг взяти в полон та неволю короля, котрий був уже в козацьких руках, він міг зовсїм одбитись від Польщі, одірвати Україну од неї і зробити її незалежною й самостійною. Та Хмельницький не хотїв іти так далеко. Він присягав і кланяв ся тому, кого переміг і побідив тодї, як йому поклонились до землї побиті вороги України. І Хмельницький знов поклав Україну в домовину на довгий час, звідкіль вона була вигулькнула на світ Божий під Збаражем та під Зборовом. Хмельницькому на віщось був потрібний король, хоч він уже обходив ся без його, а той король для України був так потрібний, як торішнїй снїг. Богдан тодї ще не мав на думцї одривати Україну та Білу-Русь од Польщі.

Вернувшись під Збараж, Хмельницький оповістив голодним полякам про Зборівський мир. Як би вони посидїли ще три днї, то булиб повмирали од голоду. Їх випустили з окопів. Блїді, замлїлі, худі, змарнїлі, аж страшні, повиходили поляки, буцїм живі мерцї, з своїх нор. Зони йшли і валились од вітру, один вів другого попід руку. В кого був кінь, той держав ся за кінський хвіст. Всї радісно кинулись на хлїб та чисту воду… Хмельницькій дав їм королївський лист, щоб вони заплатили своїми грішми татарам сто тисяч талярів. Палкий та непоміркований Вишневецький почав змагатись, кричати, лаятись, та сваритись, але мусїв витягти гроші з кишенї й оддати татарам. Татари пішли в Крим, набравши вволю польського добра.

Хмельницький з великою славою вернув ся на Україну. В кождім містечку, де він ішов, дзвонили в дзвони, люди виходили йому на зустріч з хлїбом, сіллю та образами. Незабаром потім Хмельницький вїхав пишно в Київ. Лежачи ниць перед образом в Київі, Хмельницький заливав ся сльозами:

»Радїйте, брати!« — промовляв Хмельницький, — »українська сила переважила й перемогла польську. Тепер цїлий світ знатиме, що то козаки!«

»Та не буде краще, та не буде лучче, як у нас на Вкраїнї; бо не має жида, бо не має ляха, не буде ізміни«, — виспівував тодї нарід думи про Богдана по усюдах. І то був справдї лїпший рік для України, рік визволїння народа від панщини, від ляхів, від жидів.

З Київа Богдан поїхав до дому, до Чигирина і почав жити дуже пишно. Він тодї мав стілько добра і гроший, скілько буває в царів та королів. Чигиринський полк і три тисячі нанятих татар завжди стояли сторожею на варті коло його двору…