Запад (Європа), говорили вони, гниє і швидко зовсім згниє, розвалиться з своєю гнилою цивілізацією. Причина тому та, писали вони, що Європа сливе вся католицька, неправославна; Європа несамодержавна, не має твердих основ государства й гражданства. Царства Європи роз’їсть революція, католицтво заступило людям дорогу до вічного спасіння, європейські літератури ступили на стежку безбожжя. Європа розсипається і розсиплеться, бо не має під собою твердого ґрунту. Філософія німецька не доволі релігіозна, не має сили віри, не має в собі сили тривної для чоловіка… Зате ж на Москві повинна зійти і вирости нова жизнь, нова цивілізація на руїнах Європи. Киреєвський в своїм писанні "О необходимости й возможности новых начал для философии" дуже наївно вимовляється, що в Москві тільки повинна виявитись нова філософія на ґрунті православія і духу великоруського народу. Новицький (проф[есор] Київ[ського] унів[ерситету]) в своїм "Постепенном развитии религии…" так само правує тією чудною думкою…
З яких же первопочатків складається та нова московська жизнь? – спитаєте ви. Нова, восточна (слов’янофіли навіщось себе мають за Восток) цивілізація повинна скластись на ґрунті московськім; в неї увійдуть елементи: православіє, самодержавіє, великоруська національність з її язиком; все те запечатається духом народним. Такі елементи нової московської цивілізації, бо така була жизнь старого Московського царства, з візантійським грецьким догматом, з самодержавієм царів московських. Поклавши такий краєугольний камінь нової восточної цивілізації, московські світські письменники стали богословами, підіймали до небес візантійство, почали збирати великоруські народні пісні, казки, духовні стихи, билини… (Безсонов, Рибников, Киреєвський, Афанасьєв і інші назбирали великі томи народної літератури). Московські поети стали писати богословські вірші, романісти чванилися стародавнім життям, малювали його і підмальовували, становили XVII вік (дуже варварський в Москві) за приклад, до котрого треба б вернутись, щоб нова цивілізація була пахуча; хвалили стару московську Русь за її смиреніє перед царями. В кінець усього московська партія з своєю літературою лаяла Петербурґ, звала й тепер зве його німецьким городом, ненавиділа європейські ідеї, європейську науку, хоч сама вона нею вигодувалась, на ній вивчилась навіть писати і думати. Тепер можна легко зрозуміти, за що так полюбила московська партія слов’ян австріяцьких і турецьких, за яку любов і дістала собі прізвище слов’янофільської партії. З цілої Європи тільки ще не згнили зовсім слов’яни, говорила старомосковська партія, бо одна часть слов’ян держиться православної віри, як серби, болгари; їм тільки треба ще дістати од Москви єдинодержавія і великоруської національности, щоб зовсім уже зробитись людьми. Друга часть слов’ян-католиків не пропала зовсім тільки тим, що їх народність ближче до руської, ніж німецької; їм не трудно вивчитись по-великоруській, прийняти літературу од Москви. А щоб вони не зовсім згинули без сліду в історії, їм доконче треба перевернутись на православіє, пристати політичне до московського єдинодержавія, змінити латинську азбуку на слов’янську, покинути свій язик, свою літературу і якнайскоріше приймати великоруську літературу і національність.
Московські слов’янофіли мали певну надію, що всі слов’янські національності зіллються в великоруському морі; як не тепер, то колись втягнуть в себе ті пресловуті елементи московської цивілізації по добрій волі, доброхіть прийдуть в об’ятія московських братій… Одначе, не вважаючи на свою тверду віру в свою цивілізацію, московська, старшав слов’янщині, братія вже давно почала даватись на хитрощі, щоб обморочити і піддурити меншу слов’янську братію; вже давно вона запрошувала в свої університети бідних слов’ян, давала їм субсидії, купувала їх – сказати інакше… Пригнетені чужоземцями, забиті слов’яни кинулись доброхіть до матушки Москви, а деякі вчені філологи між слов’янами і справді покумались були з московськими вченими слов’янофілами, конечне, поперед усього тільки на ґрунті чисто научнім…
Такі були первопочаткові основи московської старої партії, такі вони зостались і тепер. Перед роком 1863 московське слов’янофільство було вже почало падати. Петербурзька журналістика почала підіймати його на сміх, бо бачила в ньому темну ретроґрадну силу, бо примічала в ньому велику охоту "поглощать" – їсти слов’янські національності незгірше самих турків. Російська громада була вже одвернулась зовсім і навіть забула про те слов’янофільство, як трапилось польське повстання, а потім – діло Каракозова. Російський уряд знов оперся об московську партію, і "Московские ведомости" знов кинули рукавичку Європі і заговорили про слов’ян, конечне, маючи при собі силу не громадської думки, а силу свого впливу на уряд.
Чого ж хотять теперішні журнали й газети московської слов’янофільської партії?
Газети й журнали московської слов’янофільської партії роблять прямий контраст петербурзьким журналам і газетам. Між ними не було ладу і, мабуть, ніколи й не буде, бо обидві партії стоять на ґрунтах зовсім противних: одна встоює за ліберальні ідеї європейські, друга хоче встояти на основі життя старого московського государства, зовсім противного всьому європейському. Чого хоче Петербурґ, того певне не хоче Москва; що любить Москва, те ненавидить Петербурґ. Теперечки московська партія – мала й має найбільший вплив на політику всередині Російської імперії; об ній ми вперед усього поговоримо.