Про УКРЛІТ.ORG

Неоднаковими стежками

C. 88
Скачати текст твору: txt (802 КБ) pdf (495 КБ)

Calibri

-A A A+

Од того часу Мелася перестала ходить по місті на гулянку з генералом. Її вже бачили скрізь на гулянках та по театрах з Малинкіним або з Марковицькою. Марковицька заводила романи та залицяння безперестанку, неначе вона задля того й народилась на світ божий. За її надто сміливі походінки заговорили по салонах. Незабаром так само заговорили й за Меласю. За неї й за Марковицьку пішов по місті поговір, пішла недобра слава.

Настала весна. Почались гулянки в Царському садку, в Шаті. Весела Меласина компанія часто сиділа сливе до світу на веранді за тим самим столом в тому ж таки куточку, де ще так недавнечко справляв веселі бенкети та випивачки Мишук з своєю Каміллою-Дивом. Мелася з Марковицькою таки зовсім не шанувались: гуляли напропали, тинялись по кафе-шантанах та по таких закутках, куди порядні панії й очей не показували.

Перед Меласею почали зачинять двері в домах знайомих їй сім’їв, де були дорослі дочки. Поговір дійшов і до спасениці Теклі Опанасівни, якось промкнувся в її келію й дуже збентежив стару. Неприязні до Меласі люде та навіть і приязні застерігали й Теклю Опанасівну. Хтось навіть написав за все батькові в Бурти.

Батько обурився, зараз написав Меласі лист, що він довідався за усі її вчинки та гулянки, і звелів, щоб вона зараз вибиралась з Києва та їхала додому. Разом з тим він дав знати листом і жінці, що не настаче грошей на їх обох, коли вони в Києві не хотять жити в сукупній квартирі, а живуть нарізко; що вони обидві й зять неначе знавісніли й тільки б’ють байдики, нічого не роблять та тільки гроші гайнують.

«Ми жили усі в сукупнім домі, а тепер живемо нарізно в чотирьох місцях. Жити нам так, як ми тепереньки живемо, розбившись на чотири доми, це ж нечувана дурість при наших не бог зна яких засобах. Ми не мільйонери. Ви ж знищите й спустошите до решти й буртянську маєтність, як знищили Деркачівку. Я ваш приймак, але не наймит; і я ж не байдикував, як Мишук. Один я падкую коло всього, працюю до загину, щоб настачить грошей і на прожиток, і на ваші витребеньки. Коли зараз не вернетесь додому, то й я візьму та й сам згорну руки, перестану працювать і не буду більше слати вам грошей на ваше прожиття, бо незабаром вже й грошей на вас усіх не стане. Не гайтесь і не дляйтесь, і зараз їдьте додому! Ви обидві вже надто загонисті в своїх панських забагах і незабаром заженете Бурти в довги, як загнали Деркачівку, і запагубите й мене й себе, а Мелася занапастить і своїх дітей», — так скінчив свій лист старий приймак Теклі Опанасівни.

Мелася, не довівши свого залицяння з Малинкіним до кінця, мусила везти свій роман на село незакінченим і перетятим в найцікавішому місці. Мати забрала Меласю й дітей, і вони вкупі зараз вернулись в Бурти, бо в їх вже не було грошей на оплать за квартири.

На Таїсу Андріївну й Любу незабаром спало велике лихо. Елпідифор Ванатович, доставши високий чин, через свій бюрократичний світогляд уявив собі, що він тепер має таку силу й право, яке має турецький султан в своїй державі, котрий правує усім й усіма по своїй безмежній волі. З того часу він почав правувать тюрмою по-султанській: обходився не тільки з тюряжниками й слугами, але й з урядовцями в канцелярії як з наймитами, гримав на їх, часто кричав, верещав, лаяв їх на всі застави, як часом економи в дідичів клянуть та лають сільських робітників. Сторожів та арештантів Елпідифор Ванатович лупив по морді або куди влучав за найменшу провину, а часом і без провини, щоб нагнать страху. З повітовими наглядачами та управителями тюрм при одвідинах розмовляв якось ніби через плече, одвернувши лице набік, аж доки вони догадувались та давали йому хабара. Взявши хабар, він зараз повертав лице й очі на їх природне місце, дивився прямо в вічі урядовцям і розмовляв ласкавіше й прихильніше. Незабаром Ванатович так осточортів та остогид усім, що один дрібний писар з його ж таки канцелярії потаєнці написав в Петербург виказ, що Ванатович має охват на руку, що він злодійкуватий, забирає в свою кишеню щороку остачу невитрачених за рік скарбових грошей; шо він записує в книгах празникового вартовим та слугам по тридцять три карбованці, а як вони порозписуються в книзі, то видає їм тільки по три карбованці, а решту кладе в свою кишеню. Той урядовець виказав за все, за всі вчинки: як Ванатович поводився з повітовими наглядачами тюрм, як мордував служників, як брав з кожного хабарі, переполовинив скарбову вовняну й бавовняну пряжу, котру цілими вагонами приставляли з Москви та Лодзі в тюрму, де арештанти вироблювали на продаж полотна, килимки й постоли та черевики; виказав і за те, що казна дала йому до рук п’ять тисяч карбованців на ремонт тюремних забудуваннів і вже минуло чотири годи, а він ніякого ремонту не зробив, бо ті тисячі програв у карти. До контрольної палати такі чутки про Елпідифора ще й передніше доходили. Ванатовича оддали під суд. На суді постановили такий присуд, щоб за марнування скарбових грошей та за продаж скарбової пряжі вислать його на заслання на Сибір, куди він одначе схоче, і одняти од його всі чини й ордени. Він застряг на Уралі в переселенській канцелярії, де йому дали місце писаря, і незабаром од горя та сорому засумував, достав чахотку і вмер.

І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том восьмий. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1967. ст. 264 – 482.
 
 
вгору