Вони ввійшли в фойє, де стіснено стояли й скрізь вештались купами пани й панії. Мелася й Марковицька протовпом кинулись в гущавину, протислись через стовпище, з великою труднацією промкнулись до столів, взяли з прилавка по чарці вина в руки, зумисне й показно підняли чарки вгору, цокнулись і випили якось по-паничівському, якось роблено, удавано. Усі звернули на їх увагу. Панії здвигнули плечима: недобра слава про Марковицьку вже встигла розійтись по Києву, мов луна, пішла по всіх-усюдах.

Людей незабаром стало обрідно. Несподівано з дверей, неначе Мефістофель на сцені, виник той чорнявий красунь, котрого Мелася нагляділа з балкона в партері.

— Хто це такий, отой пишний та чорнявий? — спитала нишком Мелася.

— Та це ж Петрушка. Петро Михайлович Малинкін, мій дуже далекий родич, якийсь брат в третіх чи в четвертих; але я родаюсь з ним і досі та й він родається зо мною й не забуває мене; словом сказати — кузен.

— Aгa! це той, що ви все було з бабусею потріпуєте якогось Петрушку, а мені чомусь все було уявляється петрушка в юшці? — спитала в неї Мелася.

— Оце ж він і єсть той Петрушка, тільки не в юшці, як бачите! Він служив в Петербурзі, а це вже дали йому більший чин і послали на провінцію на краще місце. Протекція попхнула його добре вгору, бо в нас без протекції не підеш вгору, — промовила пошепки Маруся й попростувала до того Петрушки, поздоровкалась з ним і заповістила його Меласі.

— Я вже бачила вас з балкона, як ви зорили по ложах в бінокль, — сказала Мелася і втирила в його вид свої вирячкуваті очі, дивлячись на його дуже вважливо.

— От я й радий, що мене дами примічають і кмітять за мною. Бо я в Києві ніби новик, хоч я сам таки київський з діда з прадіда, — сказав Малинкін низовим басом, котрий дзвенів та гув тихо, але гучно, як басова струна дзвенить на чудовому роялі.

Мелася тепер мала змогу зблизька роздивиться на молодого панича.

«Такий достоту пишний, як Лідин Уласевич, тільки чорнявий. А які чудові блискучі очі! Які гарні малинові випнуті уста та ще й з ямочками посередині! Який низький гучний приємний і тихий голос! Ввесь хист, уся врода Лідиного Уласевича. І вид не такий гострий, лисичий, як у мого паскудного Мишука. Через обличчя того Мишука усі гостровиді паничі здаються мені вовками або лисицями з вузькими гострими пащеками та щелепами. А в цього красуня лице широченьке. Як він підходе під мій мрійний ідеал краси, за який я марила ще сливе змалку, який мені навіть часом привиджувався у сні!»

— Марусю! зайдіть оце після спектаклю до мене чаювать. Та й вас просю вкупі з вашою кузинкою, коли не пили ще й досі вечірнього чаю, — просила Мелася похапцем на прощанні з паничем.

— Добре! зайду з охотою та побалакаємо, бо ми ж тепер обидві солом’яні удови, то наші інтереси спільні, — сказала Марковицька.

— І я зайду з охотою з своєю кузиною, коли це не обважнить вас, — промовив Петрушка.

— Мені це буде приємно. Ця вагота мені навіть дуже приємна в моїй самотині, — залепетала Мелася. — Трошки побалакаємо та розважимо себе, бо, знаєте, після театру ще довгенько чогось зостається в душі театральна направа і все чомусь бере хіть балакати за артистів й виявить свої думки, гадки та погляди і на п’єсу, і на грання артистів: одним словом, ще хочеться продовжити на хвилину ніби спектакль, — сказала Мелася.

Малинкін попрощався й похапцем ніби поскобзнувсь по лиснючому паркеті своєю чималою, але не завальною постаттю й зник. Мелася дивилась слідком, і їй здалось, що вона неначе в маї намилувалась високим явором в зеленому лузі над Дніпром, надивилась на той гіллястий явір, густо та рясно облитий бростю та пуп’янками та молоденькими листочками. Вона ніби почутила пахощі молодої майської забрості того могучего велетня ніби десь в береговині над дніпровою сагою. І в неї несамохіть чогось навернулась на думку пісня: «Лугом іду, коня веду. Розвивайся, луже! Сватай мене, козаченьку: люблю тебе дуже».

Мелася з генералом вийшли наприкінці спектаклю з балкона й простували по коридорах зумисне навпрошки через натовп та навперейми Марковицькій й Малинкінові. Незабаром Мелася нагляділа їх обох в густому натовпі й якось таки протовпилась до їх, штовхаючи людей ліктями під боки. Вона привела гостей в свою світлицю. Самовар вже парував на столі. Зайшов на чай і генерал.

Мелася швиденько зготувала чай і запросила гостей сідать за стіл. Усі од великої смаги після духоти в театрі кинулись до чаю і сьорбали його з жадобою.

— Чи вас пак, Меласю, не бере нудьга отутечки в цій самотині після гармидеру великого хазяйства в батька? —спитала Марковицька.

— Поки що я не нудьгую, бо мене розважає потроху веселий сусід. Та от і ви, спасибі вам, порушили мертвоту в моїй хаті та порожнечу в моєму серці, — бовкнула Мелася, бо в неї думки часом недоброхіть вискакували наверх, неначе бульки з дна на мулкому ставку.

— А до мене оце реп’яхом вчепилась моя бабуся, щоб я записувалась в усякі добродійні тутешні товариства, в котрих вона записана спілцем. Хоче й мене затягти в ті товариства буцімто для моєї розваги. Коли тобі, Меласю, не буде ніякісінької роботи, то, будь ласка, вдоволь мою бабусю та запишись або в товариство «Ясла», або в «Добродійне товариство помочі сліпим та убогим старим», що нігде не знаходять собі пристановища. Бабуся буде дуже вдоволена, що завербує тебе, та й тобі буде робота, а більш того все-таки сяка-така розвага.