Некрашевич, напившись всмак чаю, зараз од’їхав. Старі пішли пораться. Мелася зосталась з Мишуком і все сиділа мовчки, напиндючившись та надувшись.

— Ти був у Києві, і я була, та тільки оце позавчора вернулась додому, — сказала Мелася з лукавим осміхом.

— Невже ти була в Києві! Не пойму віри. Це ти, мабуть, піднімаєш мене на смішки, що я так довго задлявся в Києві.

— Ба була й тебе бачила. Ти десять день справляв якусь там сіртучину й жилетку, а я гуляла в Шато напропали та бенкетувала на веранді в курзалі сливе щовечора аж до білого дня, — говорила Мелася.

— Це ти жартуєш. Еге, ти сердишся, що я так довго загаявся в Києві? Правда, ти трохи сердишся на мене? Але не я винен, а кравець та й… Некрашевич. То він чеплявся до мене та довго не пускав. Та й настирлива ж це людина, отой гультяй!

— Кравець та Некрашевич, та режисер з оперетки, та ще хтось, — говорила Мелася ніби наздогад.

— Який це режисер з оперетки? Чого б це він був причиною моєї загайки в Києві? — спитав з дива Мишук.

— А того, що не пускав тебе та все бавив бенкетами на веранді в Шаті в товаристві гарних гультяйок-співачок. А ба, я була в Києві!

Мишук закліпав очима, якось заморгав бровами й віями од здогадів.

— Це, мабуть, тобі писала Люба за ці усякі майські гулянки в Шаті, а ти й мене туда прилучила,—сказав Мишук, трохи зам’явшись та заметушившись на стільці.

— Яка там Люба писала. На свої очі бачила! — сказала Мелася і втупила в його лице свої ясні допитливі очі.

— І охота ж тобі піднімать мене на сміх та жарти. Я втомився од біганини, здорожився, ізнемігся, а вона з жартами.

— Добре здорожився. Ще б пак не знемогтись, бенкетуючи в Шаті сливе щовечора, поки й почало дніти надворі. Та ще в такому приємному товаристві, як Камілла-Диво, та якась чорнява панна з високими бровами, та німець режисер, що сиділи окроми од публіки в кутку за опрічним столом…

«Одже, мабуть, лукава Люба бачила мене на веранді та й за все чисто нашкрябала оцій дуринді в листі», — думав Мишук і почав од здогадів ловити губами свого вуса та смоктать його.

— Це тобі хтось надер дерті пером з Києва, намолов брехеньок. Вечеряли ми раз з Некрашевичем на веранді — це правда. Але за яких це Камілл-Див та актрис з високими бровами наплескали тобі? Може, десь побіч нас і сиділи якісь співачки чи актриси. Чи то ж пак їх мало там вештається на веранді. Там де не ступи, то й наступиш на хвіст якій-небудь Каміллі-Диву. Люба меле! меле й шеретує тобі нісенітницю, а ти й віри пойняла, бо дуже ймовірна зроду.

І він присунувсь до Меласі ближче, обняв її за шию й хотів цмокнуть у чоло. Мелася раптом одхилила голову й одсунула далі од його свого стільця.

— Я, може, і ймовірна, але тепер ти в мене обездовірена людина! — крикнула Мелася.

— Та чого це ти дурно кричиш на мене! Це тобі хтось понабріхував на мене. Хто б це був такий? — питав Мишук, потопаючи думками в здогадах та заздріваннях.

— Сама усе дочиста бачила. Проти тебе сиділа Камілла-Диво з куделею рудого волосся на голові, притрушеного срібними блискітками та срібною пудрою. Вона була в блакитній сукні. А коло неї сиділа чорнява актриса з високими бровами. А коло тебе по один бік сидів режисер німець, поставний русявий красунь, а по другий бік стирчав Некрашевич, неначе чорт на купині, та ще якісь дві чорняві панни. Та й весело ж вам було! Панни реготались та хихотали! Мабуть, було веселе залицяння…

«Була в Києві, ходила за мною назирці слідком і на свої очі все бачила… Ото каторжна! Таки вислідкувала… Ну та й убрався ж оце я по самісінькі халяви! А! ууу…» — думав Мишук і похилив голову.

— Ми раз вечеряли в Шаті на веранді. Це правда. Що ж тут такого поганого. Компанія сиділа і вечеряла, а я пристав випадком до гурту, бо побачив за столом Демида Ивановича Некрашевича. Ні, справді: чи ти була в Києві, чи це тільки ти пускаєш ману? — спитав Мишук, випручуючись ніби з сільця.

— Авжеж була й гуляла, і довго гуляла, бо й я людина немірна в усьому й непоміркована; «Що то мені за гуляння — за ворота та й вертання? Ото мені погулять — три дні в хаті не бувать!» — одповіла наздогад Мелася словами народної пісні. — Гуляв ти, гуляла й я. Тільки ти гуляв на незароблені гроші.

— Як то незароблені? Хіба ж я вдома нічого таки не роблю? Адже ж я товчусь на полі, або на луці, або на леваді сливе щодня! Як то мої грощі незароблені? — говорив вже з притиском Мишук.

— Наробив ти багато діла! Куди ж пак! По Києві то швендяв десять день вщерть! За це я добре дізналась, — вже репетувала Мелася. — Певно, ходив на заробітки на «дармолежівку» та проходив десять день і вернувся з порожніми руками. В Києві в тебе одна «дармолежівка», а в Некрашевича друга. От що!

— Дарма! Нехай буде й по-твоєму. Але ти ж не повинна таки казать, що я домую та байдики б’ю. Людині треба робить, треба й одпочити; треба й погуляти й нагуляться всмак хоч вряди-годи.

— Роби, та й міру знай, і гуляй, та й міру знай! А в тебе на це останнє, мабуть, нема міри. Твої гулянки неміряні, а в хазяйстві ти не статкуєш. Ти тільки падкуєш коло коней, неначе для тебе, окрім коників, більше ніщо не животіє на світі. Ти таки, надісь, зроду дуже падковитий до гулянки, як я зауважила.