— Які то «азовські три брати»? Я щось про їх ніколи не чула, — обізвалась Ліда.

Молодий хлопець розказав їй думу про трьох азовських братів, втікачів з татарського полону, як ті три брати втікали степами, як один брат ізнемігся й підбився та й занедужав, як два брати, страхаючись погону, для безпечності, без жалю покинули брата на одчай божий серед степів, а самі дременули далі.

— Яка інтересна й сумна, і поетична дума! Шкода, що про це нам нічого не казали в гімназії і за ті цікаві думи, —сказала Ліда.

З пригорка почувся регіт, аж ляснув, аж луна пішла по розложистій долині: то зареготалась Надежда Мокіївна. Веселий Некрашевич оповідав їй щось дуже смішне, а вона реготалась на ввесь парк, аж луна йшла по сугорбах.

— Ото весела людина оця Надежда Мокіївна! — промовила Ліда.

— Весела й безжурна. Певно, й її натхнули поезією співи соловейків та щебетання пташок, як оце натхнули мене,—обізвавсь Яків Кирикович і, осміхнувшись, зирнув в вічі Ліді.

Вона й собі осміхнулась і блиснула очима, обертаючи своє личко до його.

«Не соловейки натхнули мене радощами. Не раз і не два доводилось же мені чути гучні співи соловейків в такі ж пишні майські вечори, як і сьогодні. Але вони не взрушували так мого серця поетичним почуванням, як в цей поетичний вечір. Це твої зоряні очі обсипали мене промінням, налили моє зачевріле, заниділе серце й радощами, і поезією», — подумав Уласевич.

Йому заманулось дивиться на ті пишні очі безперестану, ловити їх приємне променясте сяйво, тішить своє серце й веселити душу.

— Чи швидко ви поїдете в Фінляндію? — спитав Яків Кирикович несамохіть, бо в його чомусь майнула думка, що він вже не швидко побаче ці пишні очі, і йому стало шкода тих очей.

— Я ладна помандрувать хоч і зараз. Але наші сусіди Матушевські не поїдуть перед жнивами, бо вони обидві самі хазяйнують вдома. А тим часом я щобожого дня, як тільки прокидаюсь вранці, то все в мене перша думка, що вчорашній день минув і пропав навіки без користі для мене. І знов минає день, і знов я знаю й почуваю, що він дурнісінько пропадає, а я все домую і мої сили дармують. І так минають дні, тижні, минають марно літа мої молоді. І мені здається, що я й не живу, а тільки животію — навіщо й про що, і задля чого? В хазяйстві моя поміч мамі непотрібна й навіть зайва. Інші панни їдуть до Цюріха, до Женеви, просвічуються, пиклюються своєю просвітою. А я от усе домую та дурнички світом нуджу.

Ліда зітхнула. З її розмови було знать, що вона має щирий потяг до якоїсь корисної праці, а не вередує з нудьги на селі та вигадує якісь примхи.

«Ця молоденька панна, мабуть, з вищим, трохи ідейним потягом», — подумав Яків Кирикович.

— Оце все, що ви казали, мені дуже припадає до вподоби. Кожний з нас, коли він любе Україну й людей загалом, повинен дбати за те, щоб навкруги себе розповсюдить культурність, чим і скільки спроможеться.

— Одже ж така сама думка й мені давно приходила в голову. Навезіть мені українських книжок, бо я й досі за їх нічого не знаю, навіть нічого не чула, хоч ми вдома частіше розмовляємо українською мовою, ніж великоруською.

Гості, поблукавши та потинявшись по всіх закутках парка, юрбою повернули назад до містка. Уласевич та Ліда й собі пристали до гурту. Надворі вже сутеніло й навіть поночіло. Зорі замиготіли подекуди, ніби закліпали золотисті та сріблисті очі десь високо-превисоко в небі.

Ліда почувала, що молодий Уласевич дуже припав їй до вподоби і чудовими очима, і своїми поглядами, і своїм широким розвитком розуму. Вона почувала, що в їх обох почалось єднання думок. І однаковість поглядів та думок її підбадьорила й звеселила.

Гості ввійшли в світлицю, обсіли її навкруги по стільцях, попритулювались по закутках і ущухли. Добра промашка по долині та по сугорбах таки втомила їх. Всі неначе впились чудовим повітрям, ніби молодим вином. Усі мовчали й ніби одпочивали. Невгамована та прудка Надежда Мокіївна таки встигла залучить в далекий куточок Марка Петровича Некрашевича й одним одна невтомно лящала язиком. Некрашевич трошки сподобався їй, хоч був і не дуже гарний з лиця. Він був куценький, опецькуватий, тілистий та кругленький, з круглим видом, схожим на кавунець. Спідня губа скинулась на ковбаску, а верхня, з ямочкою посередині, закопирчилась вгору так здорово, неначе хтось вхопив її посередині гачком і задер вгору. Певно, ці повні соковиті оригінальні губи й припали Надежді Мокіївні до вподоби, бо вона й не зводила очей з цієї закопирченої губи.

Господиня примітила, що гості сиділи мовчки й наче прилипли до стільців, як мухи в негоду прилипають до стін. Вона пошепки попросила свою веселу товаришку й сусіду, Марію Михайлівну Покотиловську, вдарить на фортеп’яні щось веселе та дрібне, веселого вальса або дрібного козачка. Але Покотиловська сама не сіла за фортеп’ян, а побігла до однієї молодої панії й замість себе посадила її за фортеп’ян. Задзвенів веселий вальс. Покотиловська, старосвітська людина, вже літня й сивувата, але рум’яна й кремезна, вийшла на середину залу, обернулась до паничів і промовила: