— Та то писарі, певно, жартували та глузували! — сказав Гукович. — В нас в оселі, хвалить бога, ні мерців, ні слабих нема.
Ліда зирнула під спід пакунків і прочитала, що там було написано: «Скло. Обережно».
— Та це, певно, здорові дзеркала! Це веселі домовини! — сказала Ліда і знов зареготалась.
— Та, мабуть, так, бо де ж є домовини такі плисковаті, — знов обізвавсь один з чоловіків.
— Та й височезні ж дзеркала! І де вони в гаспида ставитимуть такі башти! Доведеться, мабуть, піднімать стелю на аршин, щоб примостить такі дзвіниці! Накупили якогось клопоту! — бубонів сердитим голосом старий.
— Якось таки та примостимо, коли вже оці дзвіниці вшелепались в подвір’я. Можна трошки попідтинать зсподу або пообсмикувать вирізані прикраси зверху, — сказала Ліда.
Чоловіки поскладали й завальні, й дрібні пакунки. Гукович неохоче витяг з кишені капшучок з грішми й розплатився з візниками. Ліда таки не втерпіла: пообсмикувала з одного стільця солому й подивилась, які то були стільці. Стільці були з різаної дубини чудової роботи, на які саме тоді пішла поведенція.
— Ой, які ж гарні стільці! Дубові, модні, з вирізками з взорців, та з листям, та ще й полаковані. Я не люблю новомодної мобілі з дубини неполакованої: щось таке сіре, неначе дубові поліна. Кат зна що! — обізвалась Ліда.
— Може, воно й гарно, але що за цю дубину мама й Мелася втелющили скажені гроші, то не можна сказать, щоб це було гарно. А тут, як на лихо, в мене тепереньки грошей обмаль, — бубонів Гукович, виходячи з возовні й замикаючи браму.
Він попростував на тік, роздратований, навіть злий. Дзеркала, величезні як дзвіниці, все неначе манячіля перед його очима й сердили його.
«Це не дзеркала, а неначе й справді дві домовини втирили мені в садибу оці візники», — якось майнула в Гуковича думка, як він зирнув на порожні хури, що сунулись повороткою на битий шлях попід тополями.
І щось сумне заворушилось в його душі. Сільські забобони, що часом ненароком заскакували в його покої то од ткалі Феськи, то од вівчара діда Оникія, то заглядали в його оселю через тини од сусід, то були принесені молодицями в пекарню десь ніби в очіпках та плахтах, якось несамохіть виникли в його думці.
«Це дві домовини або на мене й на жінку, або на двох зятів… котрих ще й нема», — якось недоброхіть вертілась в його думка й наводила на його неприємну задуму, навіть якийсь сум.
Гукович прийшов на тік, заглянув у здорову клуню, де млинкували пашню. Дві прездорові купи пашні пишались на току, неначе дві розложисті та спадисті степові могили в Херсонщині.
«Оце ж, певно, одна сливе уся купа піде за одну дзвіницю, а друга купа — за другу… та ще, дай боже, щоб оцих двох куп настачить на оплать».
І Гукович важко зітхнув і задумавсь. Пішов він до молотників та носильників, що одтягали та носили солому, і вилаяв їх з доброго дива. Обернувсь коло ожереда до подавальників — і на тих почав гримать.
— Пан чогось сьогодні лихий: певно, не на ту ногу ступив, як уставав вранці з ліжка. Мабуть, всунув ліву ногу в патинок псредніше, ніж праву, — гомоніли нишком та тишком проміж себе подавальники та кладії, що складали солому в ожеред.
Аж через два дні саме опівдні вернулась додому Текля Опанасівна та Мелася, взявши поштового драбинчака на вокзалі. Андріян Кирилович та Ліда вийшли до їх назустріч на ґанок. Текля Опанасівна гукнула на наймичок, щоб позабирали та позносили з воза закупки. Закупок та пакунків було такого багато, що повозка була навантажена ними вщерть, ще й під ногами в погонича був прив’язаний налигачем добрий лантух з усяким добром.
Поштар розшморгував вірьовки та подавав дівчатам на руки усякі пакунки та завиніння й накидав їх на двох дівчат стільки, що вони пішли в покої з тією вантагою, неначе вертались з річки з купами плаття в руках і на коромислі, ще й на плечах.
— Добрі кучугури! гарні кучугури! — мимрив стиха пан, дивлячись, як дві наймички насилу-силу виходили по східцях на ґанок.
— Добрі кучугури. Ще й на сміх піднімає! Треба було, то й накупили отих кучугур, — обізвалась якось роздратовано стара Гуковичка.
— А мебіль вже привезли? — спитала Мелася, неначе писнула на все подвір’я.
— Атож! Не де ж ділась: вовки не з’їли в лісі, — гримнув Андріян Кирилович сердито.
— Ти на нас не сердься, що ми накупили нової мебілі. Дурнісінько сердишся! Стара наша мебіль вже надто стародавня та не модна, — сказала Текля Опанасівна.
— Вже, мабуть, вийшла з моди ще сто год назад, і була в моді за останнього українського гетьмана Кирила Разумовського, — обізвалась і собі Мелася.
— Та ви вже знайдете причину. Мабуть, надивились там в Києві на моди в Таїси та в Люби. Оці з таких, що вже надто падковите слідкують за усякими модами! В їх є чого навчитись, — бубонів Андріян Кирилович.
«Одже вже й почали змагаться ще коло воза, а як почнуть коло воза, то, певно, скінчать в покоях і то аж по обіді або дотягнуть і до смерку, — подумала Ліда, — це дійсно «од Києва до Лубен насіяла конопель», як співають на селі».