Про УКРЛІТ.ORG

Не той став

C. 6
Скачати текст твору: txt (422 КБ) pdf (292 КБ)

Calibri

-A A A+

— Парубки не питаються в матерів, як на улицю йдуть, — обізвався з-за тину зобіджений смішками Роман.

Настав вечір, тихий, теплий та погожий. Роман не втерпів; надів жупан і пішов на улицю, простуючи через сукупні огороди понад самим берегом річечки Раставиці. В березі було чути, як співали на улиці дівчата десь далеко-далеко, неначе за лісом. Роман ішов на той гук швидко, похапцем, аж сам собі дивувався, чого це він так поспішає та хапається, неначе до якої роботи. Поспішаючи, він загубив стежку, котра вилася й крутилася поміж кущами верболозу, калини та смородини. Він пішов просто через огороди, навпростець. Дівчача пісня манила його, як манить метелика квітка. Гук пісні було чути все ближче та ближче. Роман йшов навскоси через городи, поміж соняшниками та кукурудзою. Соняшники гнулись, кукурудза аж трішала під його ногами. Він дійшов до тину. За тином під вербами сиділа юрба дівчат. Хлопці стояли коло їх і балакали та жартували з ними. Несподівано за тином зашелестіли соняшники та гарбузиння, затріщала кукурудза. Дівчата замовкли й жахнулись.

— Ой, собака за тином! — крикнула одна дівчина.

— Ой лишечко! може, ще й скажена, — засміявся один парубок.

— Ой дівчата! вовк за тином! їй-богу, вовк, бо блищить очима, — загомонів якийсь парубок.

Дівчата крикнули, раптово схопилися з місця і одбігли од тину.

— Де там взявся б той вовк? Чортзна-що вигадують! Вовки сидять у лісі, а на улицю не ходять, — обізвалась Соломія.

Соломія догадалась, який то був вовк: вона сміливо побігла до тину, до того місця, де було чути шелест соняшників.

За тином стояв Роман. Його темна постать ясно означувалась проти жовтогарячого неба на заході, неначе була намальована чорною фарбою. Роман впізнав Соломію.

— То ти, Романе? — спитала стиха Соломія.

— Атож! — так само тихо обізвався Роман з-за соняшників. — Ходи, Соломіє, ближче та побалакаємо трохи.

— Перелазь через тин та йди до гурту! — сказала Соломія.

— Не хочу: я не люблю гурту.

— Та йди-бо до нас! Якби тебе хто підсадив з того боку, то, може, б ти й переліз, — сміялась Соломія.

Вона приступила до тину і взялася за кілок. Голова в неї була заквітчана м’ятою та жовтими гвоздиками. Дух прив’ялої м’яти розійшовся в свіжому повітрі. Тихий світ од заходу падав на Соломіїн вид. Роман углядів в темряві жовтогарячі гвоздики, котрі вінком лисніли кругом її голови, а під гвоздиками чорніли її брови, блищали очі.

— Романе! чого ти трохи не щовечора стоїш за тином під вербами, як я беру воду з криниці? — спитала в його Соломія.

— Тим, що тебе люблю, — тихо обізвався Роман.

— Невже? — сказала Соломія і зареготалась.

— Чого ж це ти смієшся? Хіба я смішний? Хоч я не маю чорних брів, але все-таки тебе люблю. Я знаю, що дівчата люблять чорні брови. Але де ж я їх візьму, коли я такий вже на світ народився?

— То намасти сажею, то й будеш мати чорні брови, — сказала Соломія, і знов її дрібний регіт аж залунав попід вербами.

Роман і собі стиха осміхнувсь. Соломин веселий регіт дражнив його.

— Для тебе, Соломіє, я б ладен почорнити свої брови.

— Непотрібно: я й так тебе люблю, і без чорних брів.

— Невже! — аж крикнув Роман.

— Атож! Аджеж місяць буває ясний; а який він пишний! — сказала Соломія. — Та перелазь-бо до нас; ти, гордий сину гордої матері! Невже ти хочеш, щоб дівчата до тебе перелазили через тин?

— До тебе перелізу, розумного батька розумна дочко, і більш ні до кого: чаруєш ти мене своїми чорними очима.

Соломія засміялась од тих слів, як часом сміються люде од великого щастя. Вона одхилила голову назад. Чорні брови залисніли проти ясного рожевого неба. Роман простяг руки через тин, вхопив Соломію за шию і пригорнув її голову до своєї щоки. Запахла прим’ята м’ята та гвоздики. Соломіїне гаряче лице аж пашіло. Роман почув, що на його лице неначе повіяло огнем. Він обняв Соломію і тричі поцілував. Соломія випручалась і одхилилась од тину.

— Впекла ти мене своїми гарячими устами, дівчино чорнобрива: без тебе я не можу жити, без тебе мені й сонце не світитиме, без тебе мені й вік буде немилий. Приступи-бо ближче до мене! Чого ти одхиляєшся?

Соломія одскочила од тину. Роман не втерпів; його ніби якась сила потягла до Соломії. Він вхопився руками за кілки і перескочив через тин. Тин хруснув, два соняшники зламались і перегнулись до землі своїми важкими головами. Роман приступив до Соломії і взяв її за стан. І довго вони стояли вдвох і не чули, як дівчата співали пісень. Роман забувся, що прийшов на улицю на часочок, щоб тільки почути Соломіїн голос та регіт.

— Твій голос, твій сміх я слухав би цілий вік. та й то, здається, не наслухався б, — сказав Роман.

— Коли ж твоя мати не допустить тебе до того, щоб ти слухав мій голос цілий вік, — смутно обізвалась Соломія.

— Моя мати дуже розумна людина і не вчинить нічого такого, що було б не до ладу. Ти, Соломіє, не знаєш моєї матері.

— Може, й не знаю, але моя мати знає… Я дещо чула з її розмови, — обізвалась Соломія, потім замовкла й задумалась.

І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том шостий. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1966. ст. 301 - 418.
 
 
вгору