— Чи не купите, батюшко, ці книги для церкви? — сказав Роман до батюшки. — В церкві книги старі, а мої новісінькі. Я б дешевше їх продав, ніж сам заплатив.

— Нащо ж ти хочеш їх продати? — спитав батюшка.

Роман замикався, помовчав, а потім сказав:

— Мені, батюшко, грошей треба… Та я вже їх і прочитав.

— Гм… гм… чудно… мені. Гляди, лишень, Романе! Ти щось там говориш непутяще, що нібито правда тільки в одному євангелії: ти неначе вже не той став, що був колись, хоч і горілку перестав пити.

Батюшка, перечувши, що говорив поміж людьми Роман, трохи стривожився. Він знав, що говорив поміж людьми і Денис, але про Дениса він був спокійний. Денис був байдужний до церкви і небогомільний, а такі люде не пристають на штунду. Роман був дуже богомільний і знав добре святе письмо, а такі люде, як Роман, змінивши свої погляди та пересвідчення, були небезпечні для батюшки: вони приставали на штунду і потім ставали навіть штундівськими пресвітерами і привідцями.

— Гляди лиш, Романе! Говори, та й міру знай. Я книжки твої куплю для церкви. А ти помирися лишень з Соломією. Не роби сорому і собі, і своїй матері, і дітям.

І батюшка почав вговорювати Романа, щоб він, порадившись з своєю матір’ю, владнав діло з Соломією, щоб і дітям не було потім сором перед людьми за своїх батьків.

— Добре, батюшко! Я на мир готовий хоч і зараз, але я невідомий тому, яка ще в неї думка, — сказав Роман, ховаючи в кишеню гроші, взяті за книжки.

Думка про те, щоб помиритись з Соломією, після розмови з батюшкою запала Романові в душу і з голови не виходила. Роман після великодня зовсім перестав пити і ні разу не заглядав в корчму. Поки він пив, поти він неначе заливав свою нудьгу, мов пожежу водою. Але як тільки перестав пити, його нудьга знов ніби зашуміла й загула, як ліс на вітрі.

Роман пригадував, як Соломія колись і співала, і щебетала в його хаті, і, неначе співуча пташка, звеселяла його, звеселяла і хату й подвір’я. І ніколи в той час не брала його нудьга за серце, не находив сум на душу, як густі хмари на ясне небо. Тепер нудьга неначе насувалась на його з усіх чотирьох кутків хати, ходила за ним слідком по дворі, по садку.

В неділю по обіді баба Зінька почала говорити йому, щоб він причепурився, взяв хліб і пішов просити Соломію, щоб вона вернулась до його. Роман вже давненько обстриг свої патли, обголив кудлаті бурці, підтяв кругом бороду і справді трохи покращав. Одягнувшись в новий жупан, він взяв хліб під пахву і, похиливши голову, поплентався до свого тестя Филона.

Филін і Соломія були дома. Перегодя надійшла й Филонова жінка. Роман поздоровкався, поклав на столі хліб. Филін попросив його сісти. Соломія стояла коло лежанки і скоса поглядала на Романа. Вона трохи схудла та зблідла на виду: по очах було знать, що вона зазнала немало горя, що вона перемучилась, перепечалилась незгірше самого Романа.

— Соломіє! Я прийшов тебе перепросити і хочу помиритись з тобою. Був я оце того тижня в батюшки. Батюшка гнівається, що ми живемо окроми, — почав говорити Роман.

— Авжеж, дочко! Роман не бив тебе, не нівечив. Він чоловік тихий. А коли ви, може, коли і полаялись, то це світова річ. Без лайки, змагання та сварки ніхто не проживе. Хіба ж і я ніколи не змагався з твоєю матір’ю? Час вам йти на мир. Посердились, полаялись, то й помиріться, — обізвався з-за стола Филін.

Соломія ласкавіше глянула на Романа. Він здався їй тепер і кращий, і веселіший. Вона вже перечула через людей, що Роман покинув пити, не ходить до корчми і заходився коло господарства. Але їй більше од усього було жаль дітей.

Саме в той час вбігли в хату Соломіїні діти. Їх намовила баба Зінька, щоб вони побігли до мами та попросили її вернутись до господи. Дівчинка, проворна та жвава, як і її мати, кинулась до Соломії, обняла її за стан рученятами і задріботіла язиком зовсім так, як дріботіла Соломія.

— Ой мамочко, голубочко! Це ж ви до нас вернетесь? Ой, вертайтесь, мамочко, бо ми оце без вас і з хати не підемо. Ой, вертайтесь, вертайтесь таки зараз, таки разом з нами!

— Та вже вернусь, моя дитино, щоб тебе до пуття довести, — обізвалась Соломія і вже зовсім ласкаво і весело поглянула на Романа.

В Романа на душі стало веселіше. Він почув веселий Соломіїн голос, і той голос задзвенів в його вухах, неначе гучні струни.

Филониха поставила перед гостем полудень. Усі сіли за стіл, випили по чарці, пополуднували. Усі були веселі, розмовляли й жартували, навіть малі діти почували, що в їх житті знов настане зміна, краща й веселіша. Після полудня всі гуртом пішли до баби Зіньки в гості.

— Вибачайте мені, мамо, що я заподіяла вам такого клопоту та турботи, — говорила Соломія до баби Зіньки, вступаючи в світлицю.

— Ет, дочко! Що було, то минуло і за водою попливло. Не будемо вже й згадувати про те, — говорила веселенько баба Зінька.

«Постаріється трохи Соломія, то й оббудеться та оговтається з звичайним жіночим життям і буде жити, як живуть усі молодиці, — думала баба Зінька, — яка там наша жіноцька доля? Топи, вари, плаття пери, воду носи, ще й на поле ходи; не стане часу вигадувати якісь витребеньки».