— Куди це ти, дочко, надумалась йти? — спитала в неї баба Зінька, неначе навздогінці.
— Піду на часину одвідати батька та матір. Вже поспіль чотири тижні я не була в гостях в батька, — сказала Соломія і хапком вийшла з хати.
«Нехай піде та розважить себе трохи в батьковій хаті. Добра молодиця, і до роботи здатна, але любить і себе розважити в веселому товаристві. Ой, не до пари їй мій тихий Роман, не до пари! Він осовується та осовується, а вона однаковісінька, неначе вчора дівчиною була і сьогодні заміж вийшла».
Тим часом Роман, нагадавши про ті гарні книжки, котрі він бачив в Білій Церкві на криласі, ніяк не міг про їх забути. Вони так і манячіли в його перед очима з добрящими й гарними палятурками з золотими смужками Та блискучими написами. Він накинув свитину і пішов до батюшки на пораду.
— Батюшко! — сказав Роман, увійшовши в батюшчину кімнату і поздоровкавшись. —Я вже маю свою біблію, а це ще я думаю виписати собі з Москви дві книжки «Житій святих» та одну «Мінею», та не знаю, як писати й куди писати; я бачив в вас листок з оповістками про ті книги. Будьте ласкаві, прошу вас, покажіть мені той листок; пам’ятаю, що там і понамальовувані книги, які є в того купця.
Батюшка виніс з своєї кімнати здоровий лист оповістки одного московського купця, на котрому і справді були намальовані ізразці євангелій та інших церковних книг. Роман вибрав собі три книги по тих малюнках. Книги коштували десять карбованців.
— Нащо ж ти, Романе, хочеш виписувати «Мінею»? Там же канони та тропарі! Це не те, що «Житія», — сказав батюшка.
— Люблю й це читати, та ще люблю, щоб книги були мої і в моїй хаті. Коли схочу, розгорну та й читатиму, — сказав Роман.
Батюшка написав для Романа лист в Москву до купця. Роман виклав на стіл десять карбованців, і батюшка вкупі з своїми листами другого дня одправив і Романів лист на пошту до БілоїЦеркви.
Після провід, перед самими мироносицями батюшка покликав Романа. Книжки вже були прислані з пошти. Роман приніс книги додому і показав матері та Соломії.
Книжки були здорові, в шкуратяній оправі, з жовтими защіпками, з червоними та золотими смужками на корінцях. ще й всередині книжок були вкладені закладки з червоних та синіх стрічок. Роман розіклав книжки в себе на столі. Новенькі книжки аж лисніли проти вікна на сонці. Роман не міг ними намилуватись, одходив до порога, дивився на їх здалеки, розгортав, оглядав оправу. Бабі Зіньці дуже сподобались книжки. Соломія неначе сердилась на ті книжки, поглядала на їх сердитими очима.
— Ой, гарні ж книги! Господи, які гарні! — говорила баба Зінька, придивляючись близько до поцяцькованих палятурок та блискучих защіпок. — Але ж дорого, сину, ти заплатив за їх! Де ж пак, аж десять карбованців! Овва! Чималі гроші!
— Втелющив бог зна на що десять карбованців, — обізвалась сердито Соломія, — не бійсь — не справив мені нового суконного жупана та нової хустки на мироносиць, а собі книжок то й накупив. Хіба я здобрію цими книжками? Хіба я носитиму їх кругом церкви на мироносиць або почеплю їх на себе?
Мати глянула на Соломію, потім на Романа і догадалась, чого Соломія стала невесела, супила брови і поглядала на Романа сердито.
— Не журись, дочко! Поживете, то й купите собі і жупани, й нові свити, — обізвалась вона ласкавим голосом до Соломії. — А книги дорогі! Ой, дорогі! Де ж таки, аж десять карбованців коштують! Овва!
— Але ж, мамо, книги, як золото! Я б і двадцять дав за їх, — сказав Роман.
— Що гарні, то гарні, нігде правди діти, — сказала стара. І вона одійшла трохи од стола, підперла щоку долонею і довго дивилась на лиснючі та поцяцьковані смужками книжки.
Роман поставив усі три книжки на столі сторч, як ставлять євангелії на престолі, мабуть, задля того, щоб їх було видніше, знов оступився од стола на кілька ступенів і ще довго дивився на їх та милувався ними. Три пречудові книжки закрасили і стіл, і навіть усю хату.
— Ці книжки будуть окрасою нашої хати. Перенеси їх, сину, в велику світлицю та постав на столі, щоб хоч люде бачили та знали, які ти книжки вмієш читати, — сказала стара, не втерпівши, щоб не похвалитись і книгами, і сином перед людьми.
Соломія і не дивилась на ті книги, неначе сердилась на їх. Вона швиденько вийшла з хати, а баба Зінька та Роман ще довгенько стояли та милувались книжками, неначе діти гарними цяцьками.
Настала неділя мироносиць. Соломії довелося носити хрест кругом церкви в старому жупані і в старій хустці. І те свято для молодої молодиці здавалось буднем. Вже вона не бігала бігцем кругом церкви, високо піднявши вгору хрест, а насилу пленталась, похиливши голову, їй здавалось, що усі люде доконечне дивляться на витертий жупан на спині та на полинялі червоні квітки та червоні торочки хустки на голові.
Вже недалечко були й зелені святки, а Роман і гадки не мав справляти для Соломії нову одежу. Соломія вже і не допоминалась і не вимагала.
Весною Соломія примітила, що Роман частенько ходить в невеличкий лісок і сидить там довгенько. Лісок був недалечко од хат, за широким зеленим вигоном, на котрому пастушки-хлопці завсігди пасли ватаги овець та ягнят. Роман ходив у ліс часом зранку, часом надвечір, і не було неділі або якого свята, щоб він не пішов у той лісок. Соломія примітила це і почала слідкувати за ним.