— Ні, тітко! Я не проти цього говорю. Чи то можна, щоб я не прийшов до вас з музиками в понеділок з запросинами до своєї господи? Я прийду.

— А як прийдеш, то вже випадає два дні, — обізвався один староста.

— Нехай буде два дні, аби не чотири, — сказав Роман, — бо весілля першого дня — ото тільки весілля! І небагато п’ють, і молода сидить на посаді з дружками, і дружки співають, і на столі гільце та коровай. Все якось по-божому: весело, гарно, неначе веснянок дівчата грають. Але потім вже тільки п’ють, та ще п’ють, та дуріють! п’ють день, п’ють другого дня, п’ють і третього і четвертого, аж остогидне дивитись. А скільки-то грошей ото-все коштує.

— Ну, вже як хочеш, Романе, а ми звичаю не зламаємо. В мене дочка своя, не крадена, і я не хочу справляти краденого весілля. З нас будуть люде сміятись: скажуть, що ми, неначе злодії, вкрали в дочки весілля, — обізвалась Мокрина.

— Вже чи гнівайтесь, чи не гнівайтесь, тітко, а я не пристану на те, щоб пили та дуріли чотири дні, — сказав Роман.

— Та це йому наговорив отой великорозумний Денис! Він усім це саме торочить, а ти його, Романе, не дуже слухай та свій розум май, — обізвався один староста.

— Коли ж, дядьку, і мій розум це саме торочить: не люблю я того пиття та дуріння, — сказав Роман.

— Так воно буде, як само складеться, — сказав Филін, — а прийдуть люде до нас, то не виганяти ж їх з хати. Приймемо, чим бог послав.

Через два тижні грали Соломіїне весілля. Ні Филін, ні Мокрина не послухали Романа: весілля аж гуло на увесь куток чотири дні.

— А що, Романе, чи по-божому справили ми весілля? — сміялися старости з Романа. — А що, чи зломив людський звичай?

— Мабуть, аж тоді справлю весілля по-божому, як буду видавати свою дочку заміж, — сказав Роман.

—Та й тоді ще навряд! певно, буде так, як твоя жінка скаже, — сказав один староста.

— Ой ні, дядьку! буде так, як я схочу.

— Як доживемо, то й побачимо, — сказав староста.

В понеділок увечері привезли молоду до Зіньки. В баби Зіньки пустувала противна хата через сіни. В тій невеличкій хаті жили її старші жонаті сини, доки не одрізнились і не перейшли в свої хати.

Ту окромнішню хатину баба Зжька оддала Романові та Соломії.

Як тільки скінчилось весілля, Соломія прибрала свою невеличку кімнатку, чистенько вимазала, повимивала вікна, одвірки, двері й лавки, застелила стіл білою скатеркою. Роман заквітчав образи васильками, жовтими гвоздиками та крокосом, а під образами приліпив смугу з шпалерів, на котрих були намальовані здорові маківки та червоні оргінії в зеленому листі. Соломія повішала на стінах і на образах вишивані рушники, наробила з паперу червоних та синіх квіток і обтикала ними по васильках на гвоздиках усі образи навкруги. Роман понамальовував на комині та на грубі усяких квіток та винограду. Маленька чепурненька хатина неначе зацвіла усякими квітками. В хаті стало гарно, як у віночку.

«Отут я, в цій хатині, неначе в себе вдома: а як тільки увійду в світлицю до баби Зіньки, то мені чогось здається, що я там усе в гостях», — думала Соломія, прибравши свою хатину.

Соломія трохи боялась баби Зіньки і все чогось скоса поглядала на неї. Баба Зінька допитливими очима слідкувала за Соломією. Але Соломія була робоча й жвава: вставала рано, поралась коло печі, готувала обід, скрізь встигала. Діло в неї неначе горіло в руках. Варили обід та вечерю в світлиці, в баби Зіньки, і обідали усі вкупі.

Для старої Зіньки не було вже й роботи: за неї робила Соломія.

— Оде мені, дочко, за тобою, як у бога за дверима: хоч сядь та й руки згорни! — не вдержалась Зінька і похвалила невістку.

Молода молодиця не вміла до пуття спекти хліб та паляниці. Баба Зінька показала їй раз-другий, і розумна зроду та втямлива Соломія швидко втямила цю хазяйську справу.

Настала осінь. Почалася негода. Зінька з Настею та Соломією взялися за прядиво. Соломія сиділа за гребінем і співала пісню за піснею, неначе вона дівувала, неначе гуляла на вечорницях. Настя приставала до неї. В бабиній хаті стало веселіше. А переставали вони співати, Роман брав яку-небудь церковну книжку і читав голосно. Баба Зінька, хоч не розуміла, але слухала, бо книжечки були церковні. Соломія та Настя не слухали, що читав Роман, бо не розбирали того, що він читав. Вони ждали, щоб Роман швидше перестав читати, і потім починали собі стиха розмовляти або знов починали співати пісень.

VI

Раз у неділю, вже серед пилипівки, Роман та Соломія, повечерявши з бабою Зінькою, трохи побалакали та й почали позіхати. Баба Зінька сиділа за столом і позіхала. Вже було пізно. Надворі йшов лапатий сніг, неначе в повітрі літали білі горобці. Сніг падав на вікна і заліплював шибки неначе білим папером. Шибки в вікнах спітніли, неначе плакали гіркими сльозами. В хаті було тепло, як в усі. Усі притихли. Ніч була темна, а доба пізня. Баба Зінька стала перед образами і почала молитись богу.

Роман засвітив лампу і пішов в свою кімнату. Соломія сказала матері «добраніч» і собі пішла слідком за ним. Роман поставив лампу на стіл, сів на лаві, розгорнув прездорову книжку «Четьї-мінеї» і почав нишком читати житія святих. Він більше любив читати нишком, ніж голосно, любив читати сам про себе, щоб ніхто не перебаранчав йому.