«Чи не стрів часом та чи не запросив його Бородавкін на карти», — подумала Мурашкова. Вона вгляділа в вікнах Бородавкінової дачі світло й повернула до дачі. Прийшла вона, заглянула в вікна — в хаті не було нікого, тільки горіла лампа на столі. Коли це чує вона в березі моря пісню. Вона впізнала той голос: то співала Бородавкіна. Мурашкова прийшла на берег і стала за високим каменем. По воді до берега плив човник. На човнику горіли два ліхтарі, неначе світилося двоє очей. Видно було гребця грека в червоній куртці, в червоному фесі з китицею. Голос лився з човна. На човні чорніло дві постаті. В Мурашкової серце неначе спинилось в грудях.

Човник зашипів по піску, приставши до берега; під човном застукотіли круглі, як картопля, камінці. З човна скочив Селаброс, подав руку Бородавкіній, вхопив її за стан і поставив на берег. Круглі камінці застукотіли під важкими черевиками в Бородавкіної.

Вони одійшли далеченько од човна й сіли на плисковатому камені над самісіньким морем. Тихий місячний світ злився докупи з червонуватим блиском од ліхтарів і освітив Бородавкіну та Селаброса. В Бородавкіної вид забілів проти місяця, як вид в вакханки. В розкошах кохання вона одхилила голову і ніби вп’ялась очима в Селаброса. Він обняв її за стан і пригорнув до себе. Бородавкіна не оборонялась; вона прихилила свою голову до його плеча й заспівала романс «Тигреня»: «Місяць пливе по нічних небесах». Голос її, м’який, як оксамит, спочатку полився тихо-тихо. Так співає людина в той час, коли в неї душа повна щастя вщерть, коли серце мліє, умліває… Бородавкіна неначе співала Селабросові на саме вухо. Хвилі тихо шелестіли, котячись на берег по дрібних камінцях. Пісня була тиха, як той шелест хвилі, що був ніби акомпанементом до її пісні. Але згодом голос її набрався сили й почування. В тиші полилася пісня голосна; пішла луна поміж скелями, полилась по морі, заглушила шелест хвиль. Луна од пісні обзивалась за стрімкими скелями на високих берегах в акаціях та волоських горіхах, як тихе зітхання щасливої душі. Пісня неначе розбудила мертве море, влила живоття в мертві береги. І море, і скелі, і місяць над морем — усе здавалось прехорошою величною декорацією сцени, де співала артистка про кохання.

Бородавкіна скінчила пісню, глянула в очі Селабросові. В розкошах кохання, в розкошах тихої місячної ночі вона одхилила голову назад, випнула білу повну шию і неначе манила своїми устами Селаброса. Він вп’явся в повну шию устами і неначе замер.

— А що? Чи гарно я співаю? — спитала в його Бородавкіна. — Правда, з мене була б перворядна артистка?

— Гарно, гарно, як той соловейко, — тихо обізвався Селаброс.

— А правда, я гарна й тепер! А колись я була ще краща: хлопці дуріли, казились од моїх очей, — промовила Бородавкіна.

— В вас шия гарна, біла, як у лебедя, — обізвався Селаброс.

— Хіба ж в мене тільки шия гарна? А мої очі? а мої брови? Погладьте лишень долонею по моїй щоці, по моїй шиї: істинно оксамит, — сказала Бородавкіна.

Селаброс погладив рукою по її щоці.

— Правда! істинно оксамит, — сказав він і поцілував шию.

— Правда, я краща за ту циганку Мурашкову. Перестаньте до неї ходити. Ходіть до мене. Яка в неї краса? Шия тонка, сухорлява, як у чаплі. Любіть мене й забудьте її, — сказала згодом Бородавкіна, й знов припала до його плеча головою, й знов заспівала принадним голосом, неначе завуркотала.

Мурашкова неначе отерпла, стоячи за каменем. Вглядівши, як Селаброс поцілував Бородавкіну в шию, вона затрусилась, була ладна кинутись на їх, задушити Бородавкіну й Селаброса й ступила на один ступінь до їх. Дрібні камінці заворушились, застукотіли: Надя загрузла в їх по кісточки.

— Ой щось ходе та ще й близько! — тихо сказала Бородавкіна. — Я чула, як застукотіли камінці.

— Може, вам так вчулось, — обізвався Селаброс. Мурашкова стояла, як мертва, і прихилилась до скелі.

— Давайте лікер! Я вам дала його. Може, ви поставили в човні та й забули взяти? Я трохи змерзла. Погрійте мене на своїх грудях, попечіть мене поцілунками, — обізвалась Бородавкіна.

Мурашкова бачила, як Селаброс десь узяв пляшечку лікеру, як з’явилась чарка, неначе він витяг її з каменя. Він налив чарку й подав Бородавкіній. Вона пила помаленьку, крапля за краплею, кількома нападами. Селаброс налив і собі й випив нахильці. Він подав їй конфекти. Бородавкіна знов припала головою на його груди й промовила:

— Яка поезія! Он море шелестить коло моїх ніг! Ондечки місяць сяє над морем. Море лиснить. Усе спить, тільки моя любов не спить. Я їм конфекти! Я співаю!

— Яка пишнота! Налийте ще чарочку! — сказала Бородавкіна, одкинувши голову назад.

Селаброс залоскотав її пальцями по шиї; вона зареготалась голосно на все горло. Одляски ніби горохом посипались десь між скелями. В Мурашкової заморочилась голова. Вона почула, що в неї тяма неначе туманом повилась.

«Чи то Аристид? Невже то він? той, що вмирав за мною ще недавно ввечері. Невже це Бородавкіна? Це мені, мабуть, сниться. Я лежу в постелі, в гостиниці. Я от-от прокинусь, і це усе зникне…» — вилися мислі в її гарячій голові. І їй здалося, що вона й справді в себе в номері лежить в постелі, що їй сниться сон, ніби русалка випливла з води, лащиться до Аристида, манить його красою місяці, манить піснею, й регочеться, й лащиться, і от потягне його на дно моря.