«От і добре! Нема нікого. Публіка розбрелась. Ой, коли б швидше знайти той плисковатий камінь! А от і камінь, а на камені мріє якась темна постать. Саня! вона!» — аж крикнув Фесенко. Його серце розгорілось, він простяг руки до Сані.
Під його руками зашелестіло листя.
— Що це за диво! — крикнув Фесенко.
Він придивився, полапав руками: на камені лежала купка сухого зілля. Певно, няньки наложили, граючись з дітьми.
Фесенко полапав руками й тільки рота роззявив. Він не йняв віри своїм очам.
«А де ж Саня? Може, вона опізнилась?» — подумав Фесенко.
Він тернув сірничок, глянув на годинник: вже була половина десятої години.
«Чи не втопилась часом в морі? Може, ждала мене, ждала та й шубовснула з скелі в море», — подумав Фесенко.
Він надійшов над самісіньку кручу, глянув униз: нічого не було видно, тільки хвильки лисніли проти заходу під скелями.
«От буде слава, як Саня втопиться через мене! Заговорять усі в Одесі. Можна буде надрукувать в газетах. Самому ніяково слати в редакцію… Дам три карбованці Селабросові, то це ледащо за усе напише, — марив Фесенко, поглядаючи на море. — А може, вона поклала цю траву, щоб сховати в йому до мене лист? Гм… гм…» Фесенко облапав сухе зілля. Всередині нічого не було. «Якась містифікація! Хтось мене дурить!» — подумав Фесенко.
«Догадуюсь, чиє це діло! Це робота Комашкова. Потривай же, будеш ти пам’ятать і за Саню, і за цю штуку», — думав Фесенко.
Він шпурнув зілля в море і тихою ходою пішов назад до станції.
«А може, це чиїсь жарти? Жартував же не раз і я з дівчатами на усякі способи, — думав Фесенко, — писав же до одної, що повішусь в міському садку, як не вийде до мене…»
Послала анонімний лист в місто поштою до Фесенка не Саня, а штукарка Христина, що знала за все.
Таку містифікацію вона з нудьги робила не одному Фесенкові…
Вернувшись додому, Фесенко вглядів на столі другий лист, присланий по городянській пошті. Він розгорнув листа й побачив свої власні анонімні утвори з невеличкою припискою.
«Штука не вдалась! Вгадали капосні, хто посилав їм ці листи. І хто ж би то оце вернув мені листи? Стара Навроцька пойме віри цим листам і не схотіла б їх вертать по моєму адресові. Старий Навроцький незугарний до таких жартів. Та вони й мого адреса не знають. Це робота Комашкова та Санина. Комашко знає мій адрес… Потривай же! Я ж тобі оддячу! Я тебе з’їм без солі!»
— Вб’ю тебе! Підкопаю під тобою яму, і не я, а ти впадеш у цю яму, — говорив вже голосно Фесенко. — Саню моя! золото моє! як я тебе люблю! Я ладен оддати усе на світі за твій обнімочок, за один твій поцілунок. З іншими я жартував без кохання, а тебе кохаю щиро, гаряче, кохаю без міри!
Од того часу Фесенко почав обговарювати та судить Комашка, де тільки було можна… Одного вечора на бульварі за столиком в кофейні він углядів кишиневського директора й кружок інших директорів, що поз’їжджались в Одес на прогуляння. Він присів до їх і накинув на репутацію Комашкову покривало чорніше од чорної ночі… Анонімні листи на Комашка полетіли і по вищій інстанції…
VIII
Через кілька день Мурашкова запросила Саню до свого номера. Вона дістала з Одеса лист на свій адрес, але для передання Сані. Саня розгорнула лист. Лист був од Комашка.
«Олександро Харитонівно! — писав до неї Комашко. — Пишу до Вас лист, бо не маю надії стрінути вас насамоті й поговорить з вами. Я вам щиро одкрив своє серце, свою душу… Без вас я не можу жити. Я тільки живу й животію вами. Ви признались мені, що маєте до мене симпатію. Ваша ласкавість до мене в останній час дає мені надію, що я не втратив вашого приятельства, вашої симпатії. Скажіть мені останнє слово! Коли я не маю місця в вашому серці, то нехай я лучче ніколи не бачитиму вас… щоб загоїти моє серце».
Саня прочитала лист і задумалась.
— Що він пише до тебе? — спитала Мурашкова.
— На, читай! — сказала Саня. — Питання стає дуже ясно й категорично.
— Правда, що категорично, — сказала Надя. — Що ж ти думаєш тепер вчинити?
— Писала б до його, та багато доведеться писати: це він становить для мене питання мого живоття й моєї духовної смерті… — сказала Саня й трохи не заплакала, схиливши голову. — Треба б мені докладніше поговорити з ним. Але де його поговорить? Мачуха йде проти його. Дома мені ніяк не можна поговорити з ним.
— То виклич його сюди листом та й поговори з ним отут в моєму номері або в парку, — сказала Мурашкова.
— Одже ж ти добре радиш мені, — сказала Саня і, взявши лист паперу, зараз написала до Комашка.
«Спасибі вам, Вікторе Титовичу, за вашу щирість. Довелось би мені багато писати до вас, якби я думала списать усі мої бідні думки. Прибувайте до мене сьогодні надвечір. До нас не заходьте; йдіть в номер до Мурашкової. Там я вас ждатиму. І ваші принципи, і ваші пересвідчення мені до мислі, до серця. Я вже покинула космополітичну плутанину і симпатизую вашим поглядам. Мені, як і всім чесним і щирим людям, треба присвятить свою діяльність на користь рідному краєві, Україні. Я щиро прихильна до вас; серце моє за вами, але… є притичина, яка стає нам на дорозі. Я сама гаразд не знаю, що мені почати, що мені діяти. І поради нема в кого питать».