«Серце моє, моя овечко! Я побіжу в редакцію на часочок, але зараз вернуся. Одрізнись од компанії та йди зо мною одним на прогуляння за скелі. Нехай я хоч гляну тобі в очі насамоті, десь на одшибі, осторонь од людей, і нап’юся з твоїх очей, з твоїх червоних уст».

Написавши записку, Селаброс вийняв хусточку, обтер гарячий піт з лоба й пішов над берег моря.

— Прощавайте! В мене роботи не по шию, а просто з головою! Завтра доконче треба написати рецензію на три книжки, післязавтра — на чотири. А ті книжки для рецензій мені шлють та шлють, неначе з торби сиплють. Треба мені хапатись в редакцію, — сказав Селаброс, хапаючи усіх за руки. — Незабаром зачинять контору. Прощавайте!

— Чого це вам так приспіло? — спитала в його Саня.

— А того, білява панночко, приспіло, що я людина діла, а не слів, — сказав поважним тоном Селаброс.

— Що в вас за компліменти дамам? пароські, чи кіпрські, чи що? — спитала Саня.

— Може й кіпрські, — сказав Селаброс. — Гей, панно, прощайте! — гукнув він до Мурашкової, що стояла осторонь од усіх.

Селаброс мерщій побіг до неї, подав руку на прощання і всунув в її руку записочку. Мурашкова обернулась до моря й крадькома перебігла Селабросові «кіпрські компліменти».

— Прощавайте! Прощавайте, кавалери й дами! Нема часу байдики бить. Мене жде діло, але я через якусь годину вернуся: з вами так приємно гаяти час, — сказав Селаброс, поглядаючи на Мурашкову, й побіг бігцем стежкою поміж камінням.

Тільки що він трохи одійшов, назустріч йому вибігла з-за скелі жінка Бородавкінова, невисока, огрядна дама, повновида й гарненька. Вона впізнала Селаброса й кинулась до його.

— Куди це ви? — спитала вона в Селаброса.

— За ділом в місто! — крикнув він і хотів поминути її.

— Не пущу! вертайтесь! і не думайте їхать! — цокотіла Бородавкіна, не пускаючи його руки.

— Та вже для вас хоч і вернуся на часок, — сказав Селаброс: він нібито хапався в редакцію, але це робилось тільки для ефекту, напоказ.

— А бачте! от таки й вернула вас! — сказала кокетлива Бородавкіна. Селаброс вернувся і провів її до гурту. В Бородавкіної була гарна й повна біла шия. Селаброс любив її шию, задивився на ту лебедину шию й… недоброхіть мусів вернутись слідком за Бородавкіною, забувши й за діло.

— Чи не бачили ви часом мого Сергія Степановича? — спитала вона всіх заразом, швиденько й хватькома подаючи свою маленьку біленьку руку в золотих перстнях на пальцях.

— Он там десь під берестами грає в карти з своїми приятелями, — обізвалась Христина.

Бородавкіна кинулась до берестів. Сергій Степанович липнув на неї очима, здивувався й трохи стурбувавсь. Йому здалося, що вона або з неба впала, або десь з-під землі виникла.

— Сергію Степановичу! Ходи лишень сюди на хвилиночку, щось маю тобі сказать, — промовила Бородавкіна, ледве вдержуючи злість.

Бородавкін знехотя підвівся, хапнув сіртук і подибав слідком за жінкою. Жінка одійшла далеченько од берестів і махала до його рукою. Бідний Бородавкін насилу волік ноги: він ішов, неначе віл на заріз.

— Попався бідний брат! — сказала Христина Степанівна. — Достанеться оце йому на бублики.

Мотрона Титівна Бородавкіна була дочка одеського міщанина, підофіцера. Бородавкін, ще бувши студентом, вподобав її й оженився з нею за її красу, за її чудовий голос. Трошки ідеаліст в молоді літа, він задумав не допустить, щоб часом така перлина, як Мотрона Титівна, не впала в багно й не запагубила себе навіки. Він витяг з багна ту перлину й оженився з нею. За вдачу її він тогді й не думав, і гадки не мав.

— Де ти бродиш, де ти волочишся, волоцюго, п’янице? Ти знаєш, що ми на дачі вже тиждень їмо хліб за позичені гроші! Діти ходять босоніж. Ти швендяєш, гуляєш, а я сиджу над морем в міщанській хаті й пропадаю з нудьги.

Бородавкін стояв і тільки очима кліпав, неначе винний школяр, що несподівано попався в руки вчителеві на гарячому вчинку.

— Я за тобою ганялась скрізь: була і в Бендерах, і в Тирасполі; була і в Кишиневі, — лайливо говорила Бородавкіна.

— Чого ж ти ганялась? Чи ти вдуріла, чи знавісніла? —обізвався Бородавкін.

— Я не здуріла, а от ти, то давно знавіснів. Хіба я оце вперше ганяюсь за тобою по містах? Хіба ж я не раз вже ловила тебе з бендерськими офіцерами в трактирі? А жалування де? Давай сюди гроші! — крикнула Бородавкіна.

— Мотрунцю, серце! не кричи, бо онде люде сидять і почують! Жалування вже нема. Ось зосталось десять карбованців. На, візьми, — сказав Бородавкін і подав гроші жінці.

— А решта де? Чим же ми будемо виплачувати за житло? чим же будемо харчуватись? — репетувала Бородавкіна і совалась до чоловіка з кулаками. — Де ти подівав гроші?

— Пропив та в карти програв, — спокійно одказав Бородавкін.

— Пропив… Чом ти дома не сидиш та все десь волочишся з п’яницями, граєш в карти? — присікалась до його Бородавкіна.

— Ото веселість з тобою сидіти та слухать, як ти гризеш мені голову! їдь додому, бо тебе отут вб’ю! — крикнув Бородавкін несамовито, і в його сірі очі блиснули, як у вовка.