Про УКРЛІТ.ORG

Над Чорним морем

C. 16
Скачати текст твору: txt (760 КБ) pdf (480 КБ)

Calibri

-A A A+

— Може, ви приїхали лічитись купанням од якоїсь слабості? — спитав в Сані Комашко.

— Борони боже! я здоровісінька. Але не думайте, що я приїхала на купання, як їздять наші степові дідички, щоб втопити нудьгу в морі, — сказала Саня. — Ця забавка коштувала б недешево і була б схожа на панські примхи.

— Я й не думаю так, — сказав Комашко. — А хоч би й так! Чом же не поїхати й не побавитись тому, хто мав вільний час, хто має за що забавлятись.

— Моя мачуха слабує на нерви, й лікарі послали її на море лічитись купанням, а вона взяла мене й сестру з собою, — сказала Саня. — Папа приїде до нас через тижнів два, потім буде навідуватись до нас, бо йому не можна кидать служби в канцелярії.

— Тобі, Саню, треба б таких ліків, щоб ти стала не така весела, — обізвалась Мурашкова.

— Ось потривай! Як почну купатись, то, мабуть, загублю в морі половину веселості, бо од морської води спочатку людина стає малосила, — сказала Саня, — тоді посідаємо, понадимаємось та й будемо мовчки дивитись одна на одну, — сказала Саня.

— Лучче не надимайтесь, бо веселість вам більше пристає до лиця, — сказав Комашко. — Чи довго будете купатись в поезії, чи то пак в морі?

— В поезії — ладна купатись цілий вік, а в морі, мабуть, до самої осінньої поезії, — сказала Саня.

«Ти сама вся поезія, й поезія розумна, висока, як поезія великих геніїв, — подумав Комашко і насилу здержав зітхання в грудях. — Чи для мене ти світитимеш, чи моє життя звеселиш своєю поезією, чи, може, на іншого спаде твій світ?..»

Комашко задумався й мовчки милувався веселими Саниними очима, ловив кожний її рух, ловив кожне її веселе слово. Усе, що вона говорила, здавалось йому сто раз цікавішим, і веселішим, і розумнішим. Він слухав її розмову й не міг наслухатись, неначе слухав якісь мелодії, гучні, веселі, чаруючі, що ніби сипались перлами, як радісні мелодії Моцарта.

— В якому ж місці ви думаєте купатись? — спитав у Сані Комашко.

— На Великому Фонтані. Ми вже найняли кімнати в монастирській гостиниці, недалечке од моря, коло самого монастиря, — сказала Саня.

— А ви самі приїхали? — спитав Мавродін в Мурашкової.

— Сама. Моя мати нездужає. Я з Санею буду жити на Великому Фонтані, в тій самій гостиниці, — обізвалась Мурашкова.

— А ми купаємось тутечки, в самому Одесі, — обізвався Комашко до Сані.

Ще ніколи Саня не здавалась йому такою гарною, як цього вечора. В легенькому сіренькому убранні, в солом’яному капелюсі з ясно-синіми незабудками, з блакитною стьожечкою на одному плечі, вона уся ніби сяла й звеселяла Комашка, наче теплий промінь весняного сонця. Ясно-синій колір дуже приставав їй до лиця.

Комашко примітив, що Саня зраділа, побачивши його. Вона говорила до його привітно, сміялась, жартувала. Саня справді не нудилась за ним. Їй подобалась його широка просвіта, нові погляди та пересвідчення. Вона любила розмовляти з ним, слухать його цікаву розмову, але до того часу… щиро любила тільки його душу й розум. Подобались їй тільки жваві, великі, розумні карі очі та його струнка рівна постать.

Пішла далі звичайна розмова про одеських та кишиневських знайомих. Усі були вільні од роботи, всі виїхали одпочивать та гуляти, усі були молоді, через те були веселі й щасливі.

На бульвар налинула публіка, неначе полились хвилі з моря. Народу натовпилось такого багато, що ледве можна було протовпитись. Прислуга в кофейні бігала, вешталась, мов несамовита; в її руках ніби літали стакани з чаєм та кофієм, з кухлями пива, з тарілками мороженого.

Вечір догорав. Залив став темно-рожевий. Духота спадала. З моря потяг свіжий, тихий вітрець, неначе махнув тихо крилом і приніс з собою свіжість, морську вогкість і влив в потомлених, ніби пов’ялих од спеки, людей жвавість. Стало легше дихати; усі якось повеселішали й побадьорнішали.

Між столами несподівано з’явився Аристид Селаброс: він углядів здалеку Мурашкову й своїх кишиневських знайомих.

Селаброс приступив до стола й привітався з паннами та з паничами. Мурашкова подала йому руку і вся ніби іздригнулась. Червона стьожка на її грудях затрусилась. Вона спахнула. На щоках і на висках виступив густий рум’янець. Селаброс сів проти неї, глянув їй в очі й осміхнувся. З-під його макових уст блиснули два рядки білих рівних міцних зубів. Очі стали ласкаві, солоденькі, і його лице стало ніби солоденьке.

Мурашкова глянула на його, на повні губи, і в неї очі заграли, сипнули іскорками. Вона зараз заслонила їх рожевими віками, щоб не виявить тривоги свого серця перед приятельками.

«Яким способом Селаброс дізнався, що я поїхала до Одеса? Я йому за свій замір нічого не казала, зумисне не казала: виїхала нічним поїздом потаєнці, крадькома, щоб він за те не знав. Я боялась свого палкого серця; боялась гарячого кохання Селаброса, як бурі, боялась зійтися з ним насамоті, в чужому місті, між чужими людьми…»

Вона думала й турбувалась і за себе, й за його, а найбільше за свою репутацію. Рум’янець сплив з її лиця. Селаброс таки вислідкував, як вона виїхала до Одеса, в собі рушив наслідці за нею.

І. С. Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том п'ятий. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1966. ст. 100 - 314.
 
 
вгору