— Олю! — гукнув артист на всі покої низовим басом. — А йди лишень сюди та подивись на картини!

Ольга Павлівна швиденькою ходою увійшла в світлицю й кинулась до картин, бо так само, як і він, дуже любила картини.

— Оця мені сподобніша: я люблю озера та гори, а оті дівчата та лобурі парубки хоч і гарно намальовані, але нам, селянам, вони невдивовижу, бо ми їх щодня бачимо. Та яка ж краса і в тих сояшниках та пшінці, ондечки за тином? — сказала матушка.

— Потривай лишень, ось я винесу їх надвір в садок, а ти подивись на їх у вікно, — сказав Леонід Семенович.

Він ухопив обидві картини, пішов у садок і почепив на сучках на вишнях. Картини покращали вдвоє. Вода в озері аж лисніла. Хвильки на березі аж біліли. Дівчата й хлопці неначе сміялись і манячіли, ніби маленькі ляльки, поначіплювані в зеленому гіллі.

— Чи ви їх продаєте, чи дурно роздаєте? — спитала Софія Леонівна в маляра.

— Я їх вже понавозив братам чимало, а в себе обвішав усі стіни, так що й курці нігде клюнути. Коли вони вам сподобні, то я й вам щось намалюю. Продавати якось ніяково, і таки шкода, та ще як мені сюжет дуже припаде до вподоби. А вольного часу в мене так багацько, щойого нікуди дівати. Які вам до вподоби? Чи дівчата та хлопці, чи Альпи? — сказав Леонід Семенович до Софії Леонівни, запалюючи папіросу.

— Обидві гарні. Я люблю й дівчат та хлопців… — прохопилась вона й трохи не сказала, — і студентів, — але якось вдержалось слово на кінчику язика.

Він робив папіроси й пахкав раз у раз, не перестаючи, та все щось говорив, про щось оповідав. Папіроса гасла, а він знов тер сірнички та її запалював, все пахкав безперестанку та все говорив. Він розказував за артистів або за усяких регентів, за хори, за півчих, за усякі співи й більше ні за що. Іншої розмови в його не було. Ця однобічність розмови скидалась на мономанію і згодом обридала так, що всім, а більш од усього націям, була невидержка його слухать, і вони втікали з світлиці. Як він був веселий, то любив оповідать ще й передражнювати ті особи, за котрих говорив. Це передражнювання він так штучно удавав, неначе й справді грав будлі-де на сцені в театрі.

— Як же ви там живете в Києві? Чи добрі до вас ченці? — спитав отець Зіновій.

— Поки що вони до мене добрі, але я до їх не дуже добрий. Тільки економ на півчеській, отой отець Пафнутій, вже мені трохи остогид. Коли не прийду справлять півчу, він усе стовбиче в дверях, або підслухає під дверима, або зазирає в двері з-за одвірка. Після співки оце сяду та й балакаю з великими півчими, найнятими дрібними урядовцями з канцелярій, а він усе висовує свого гострого носа з-за одвірка, підслухає, про що ми балакаємо, та підглядає, чи не стоїть часом в нас пляшка на столі. Оце позавчора якось сидимо, та й забалакались до смерку. Коли дивлюсь, аж з-за одвірка вже висовується його довга ключка, неначе журавель висовує свого дзьоба. Покаже дзьоба та й сховається, А ми все сидимо та балакаємо. Він, певно, не втерпів, одхилив другу половинку дверей…

Леонід Семенович схопився з місця, налапав на столику-косинчику в кутку стару батющипу скуфію, почимчикував в кабінет, надів скуфію, накинув наопашки батющин кафтан, закинув патли за вуха, стулив долонею невеличку борідку, згорнув навхрест руки на грудях і почав виглядать з-за одвірка: висуне голову та й сховається. Потім помалесеньку, неначе закрадалась лисиця до курей, увійшов у двері, згорбившись та скорчившись в три погибелі, ще й ступав на ході навшпиньки. Він розтяг губи сливе до вух і так змінив свою постать та обвід лиця, що й справді скинувсь на якогось монастирського шпигуна-слимака.

Всі зареготались. Навіть поважна Софія Леонівна засміялась. Леонід Семенович був таки добрий штукар і вмів дуже штучно удавать усяких людей усякої верстви.

— Господи Іісусе Христе, помилуй нас! — промовив Леонід Семенович тоненьким підлесливим голоском. — Чи все в вас гаразд?

— Амінь! Усе гаразд, усе! Тільки нема по чарці після співки, щоб гортань промочить, — вже гукнув Леонід Семенович басом і випроставсь на ввесь зріст.

— По нашому уставу це не полагається, хіба тільки в великі святки в трапезі полагається по одній красовулі, — сказав Леонід Семенович, знов згорбившись та підсолодивши голос.

— А я думаю: дай налякаю оцього непроханого наглядача, — заговорив він вже своїм голосом. — Та обернувсь до вікна, заглянув та як гукону ніби з дива: «Отець Пафнутій! Он отець намісник іде в клобуці; коли в клобуці, то це він, певно, ходе по чернечих келіях». Як стрепенеться мій шпигун, як шугне в двері! — «Ой, господи Іісусе Христе! А в мене ж на столі пляш… Були в гостях сусіди ієромонахи», — каже він з переляку. В його, мабуть, саме тоді стояли на столі пляшки з наливками, бо він дуже любе наливки. Аж тут і справді в сінці присурганивсь о. намісник. Ледве несе свою ситу гладку особу.

Леонід Семенович накинув на голову бриля, що лежав на фортеп’яні, вернувсь в кабінет, вхопив сестрину чорну хустку, що висіла на стільці, напнув її на бриль, ніби чернечу намітку, випроставсь на ввесь зріст, задер голову, випнув черево, напиндючивсь і повагом увійшов у двері. Кінці хустки коливались та метлялись по обидва боки. В його в одну мить ніби виросло таке черево, неначе він підмостив під кафтан діжу з тістом. Ступивши повагом кільки ступенів, він коливавсь на обидва боки, ще й придержував обома руками пузо, цей осередок чернечої ваги й вартості.