Після чаю Флегонт Петрович з Левком знов задумали йти на влови. Обидва були надто падковиті до вловів і дуже любили тиняться по гаях та зелених луках, та очеретах, бо обидва ще й до того любили і зелені гаї, і левади, й луки. Надворі була година. Сонце сяло й неначе манило їх в гаї та луги. Погода сприяла вловам якнайкраще. Обидва забрали рушниці, покликали собаку й знов потяглись понад річкою по гаях та луках вже на другий бік, аж до Білої Церкви. Обидва гуляли по чудових низинах та береговинах між двома пасмами гір та горбів і не дуже-то й квапились стрілять будлі-яку дичину.

Знов довелось ждати їх з обідом сливе до вечора. Матушка вже сердилась; сердились і наймички. Тільки Маша ні на що не вважала, не клопоталась ні за що, і без сорому пішла з Петрусем теж на влови, — на греблю до питля, де вона роздивлялась на молодих офіціалістів, що вряди-годи виходили на ґанок з питля розважить себе з нудьги та й подивитись на гарненьку приїжджу киянку.

Вловчі приблукались до господи вже як сонце стало на вечірньому прузі, задрипані та заляпані багном, але з таким апетитом, що й вовки їм позавидували б. Знов довелось їсти перестояну страву та пересмажену суху печеню. Артистові подали в риночці смажену сиворакшу, але сиворакша висохла, як сухар. Артист трохи не поламав собі зубів і ткнув сиворакшу в зуби своїй собаці. Голодна собака потрощила її в зубах, одразу проковтнула і тільки облизувалась.

Наприкінці обіду приїхали два артисти тенори, Завіновський та Чсрнявськнй. Вони були з другого сумежного повіту, їхали до своїх батьків батюшок на вакації й по дорозі завернули до Флегонта Петровича, щоб подивиться на його дачу й одвідать його. Але артистова дача була ще не полагоджена, і вони завернули до отця Зіновія, бо Завіновський доводився йому братом в других. Закусивши й випивши по чарці після дороги, артисти пішли з Флегонтом Петровичем подивитись на школу. За ними пішла й Софія Леонівна, а за нею, як звичайно, посипалась дітвора й попленталась Маша. Оглядівши школу, вони вернулися до отця Зіновія в світлицю покурити та побалакать. Обидва артисти були молоді й ще недавно виступили на сцену. Обидва були високі, довгошиї, тонкі станом, жваві та проворні. Завіновський був чорнявий, аж смуглявий, Чернявський був делікатний, русявий, з карими ясними очима. Завіновський одруживсь з якоюсь артисткою, але вже й розійшовся: вона пішла соб, а він цабе, бо були «обоє рябоє» і обоє були невдатні супряжичі в житті. Він вже був зібрав собі п’ять тисяч карбованців, але, розійшовшись з жінкою, чи з нудьги, чи з досади вже й прогайнував ті гроші.

Отець Зіновій попросив артистів заспівать яку-небудь арію. Артисти познаходили якісь співи в тріо й розпочали співи. Ольга Павлівна й Софія Леонівна посідали й з охотою слухали їх чудові співи.

Але врешті отець Зіновій якось згадав за арію з «Стрільця» і попросив заспівать її, ще й сам пристав до їх. Цей «Стрілець» вже трохи лякав паній. Дужі голоси криконули з усієї сили. Розляглось по покоях: гоп-гоп! гуп-гуп! Вікна в покоях неначе залущали, ніби в світлиці задзвонили в усі дзвони. Ользі Павлівні була невидержка, — вона втекла з покоїв і звеліла подавать самовар в садок під грушу, щоб на такий спосіб виманить цих крикунів з покоїв на простір в садок. Вона знала з досвіду, що на тих співаків часом ніби бувають наслані знахурські крикливці. А крикливці безперечно були наслані — чистим повітрям, поезією чудової місцини, поезією садків та гаїв. Усім заманулось співати й виливать поетичну направу душ в співах та в гуках, та в гармонії чудових арій.

Панії посідали коло стола. Ольга Павлівна поналивала чай в стакани. Але співаки й гадки не мали за чай. Вони знов розпочали свого навісного «Стрільця», почуваючи широкий простір для своїх міцних та дужих грудей. Під гіллям груші, осторонь од стола, вони вдарили голосами так, що сповнили гуком увесь садок, ніби величезний театр. Голоси розглягались і по садку, і по оселі і луною одгукувались, через сумежний з садком вигін, в зеленім старім ліску, одгукувались і по другий бік вигону на високих п’ятьох банях церкви. Люде спинялись на шляху й з дива наче очамріли та витріщали очі на садок, звідкіль ішов якийсь нечуваннй чарівний спів.

— Ну та й репетують! Ну та й ґвалтують, неначе до їх приступає! — гомоніла матушка до Софії Леонівни. — Ще добре, що заманила їх у садок, бо в світлиці й вікна б полускались.

— Це вони неначе прибули на гастролі, їм, мабуть, все уявляється, що вони на гастролях, і на їх, мабуть, найшло сільське натхнення, бо в мене вони ніколи не вигукували так здорово, як оце тутечки в вас у садку, — говорила Софія Леонівна.

Нагупавшись та нагопавшись донесхочу, гості посідали за стіл і хапки сьорбали чай якось нервово, неначе хапались, поспішаючи в театр на службу. Напились чаю й почали розмовлять про артистичні й оперні справи.

Сонце заходило, неначе падало в зелену безодню на далеких очеретах та гаях. Пишнота на рожевому заході, в синьому небі, на зелених лиснючих луках, в синій далечі лісів, на горбах знов викликала в співунів хіть до співів. Надворі було тихо, як у покоях. Шум та гам на селі стишувавсь і ніби замирав. Зелена земля й синє небо неначе дрімали в легеньких сутінках. Надворі потрошку смеркало. Вечірня поезія махнула крилом над садком, над річкою та зеленими очеретами. Потоптаний закаблуками канупер та м’ята розливали пахощі. Резеда ніби розливала тонкий ароматичний солодкий дух, що промикувавсь в повітря поміж гіллям. Співаки затягли чудової арії в тріо. І чудові були їх співи не для публіки, а для себе! Скільки щирого почування, скільки поезії виливалось з їх молодих душ під синім небом! То були щирі й поетичні співи поетичних на вдачу душ, співи щирого артизма й штучннцтва, а не співового байдужного ремества, як здебільшого буває в театрах на сцені, де часто співці одбувають повинність, як селяни одбували колись панщанну повинність.