— Мабуть, i справдi нечистий водив тебе до пiвночi, — обiзвався батько. — Гляди лишень, Мокрино, другий раз не барись так довго.

Другого дня вранцi Мокрина пiшла додому, а ввечерi знов прийшла до куреня, взяла хлiба, риби й води i знов ввечерi попливла човном у плавнi, де сидiв Микола.

— Чи й досi десяцькi стережуть? — спитав Микола в Мокрини.

— I тепер ночують коло куренiв, ще й вранцi навiдувався скажений становий. Сиди, Миколо, нишком, доки вони поїдуть.

Мокрина знов промовляла до Миколи ласкавими словами, а Микола смутно обзивався до неї. Йому було й жалко молодої палкої дiвчини, було жаль i гарячого кохання; але в його нiяк не повертався язик признатись Мокрннi або хоч натякнути, що вiн жонатий i вже має дочку.

Мокрина знов пiзно вернулась до куреня, знов сердився та лаяв її батько.

— Ти, Мокрино, неспроста приходиш пiзно додому. Як менi й завтра опiзнишся, то я на тобi поб’ю ломаку. Чи чуєш?

— Та вже ж чую: не позакладало менi вух, — обiзвалась Мокрина, розсердившись.

— I де ти бродиш? Де ти волочишся? — спитав сердито батько.

— Я не бродила й не волочилася, а тiльки одвезла човном в комишi бурлакам харчi та води. Хiба буде добре, як вони згинуть од голоду?

— Чи всiм возила харч, чи тiльки одному? — спитав понуро батько.

— Та Миколi, коли сказати щиро по правдi, — смiливо одказала Мокрина, неначе одрубала.

— Хiба ж ти не знаєш, що вiн не парубок, що вiн жонатий? — сказав батько.

— А хоч би й жонатий, що менi до того, — ледве промовила Мокрина, нiби для неї було байдуже за це: але вона почувала, що в її серце нiби шпигнуло ножем. Вона ледве встояла на ногах, вийшла надвiр i залилась слiзьми. I жаль, i горе, i кохання — все заразом пiднялось в її душi й неначе затопило всю її душу слiзьми, як повiддя весною затоплює береги.

Тим часом десяцькi, нiчого не дiждавшись i нi за що не дiзнавшись, поїхали додому. Мокрина насилу дiждала вечора i, нiкого, по своєму звичаю, не питаючись, побiгла до човна i попливла до Миколи.

Микола вгледiв її заплаканi червонi очi i дуже здивувався.

— Чого це ти, Мокрино, плакала? Може, яке лихо трапилось? — спитав вiн.

Мокрина нiчого не сказала на одповiдь i тiльки заридала. I сором, i горе було знать на її молодому лицi. Вона почервонiла, як намисто на її шиї, та все плакала. Микола був такий ласкавий до неї, так гарно дивився на неї! Вона i в головi не покладала, що вiн її не любить.

— Миколо! чи то правду казав менi батько, що ти жонатий?

Микола вмить все постерiг, i йому стало дуже шкода дiвчини.

— Коли тому правда, — сказала Мокрина, смiливо пiдвiвши голову, — то забудь свою жiнку, забудь для мене, бо як не забудеш її, то я сама собi смерть заподiю: я повiшуся або втоплюсь, я запагублю сама себе; i сама не знаю що я собi заподiю, тiльки не перестану тебе любити, поки й мого вiку. Без тебе я не житиму, а тiльки нидiтиму. Я занидiю i вмру без тебе.

Мокрина яро й якось дико блискала карими очима, але пiсля тих слiв похилилась на край човна, мов гнучка очеретина, i заридала голосно, як плачуть малi дiти. Микола бачив її маленькi руки з тонкими пальцями, що вп’ялися в криси човна, бачив шию, де червонiли разки доброго намиста.

— Не плач, Мокрино! Що ж маємо робить? Знать, така вже божа воля.

Микола сидiв мовчки, а Мокрина не пiдводила голови i тихо хлипала. Весь дiвоцький сором вернувся до неї. Їй сором було пiдвести очi й глянути Миколi в вiчi.

В очеретi стало тихо, як у хатi. Водяна курочка випливла з очерету i крутилась по водi трохи не коло самого човна. Дика качка вилась над плавнями, ляскала крильцями i впала в очерет коло самого човна, але злякалась, закахкала на все горло, наче крикнула з переляку, затрiпала крилами i знов пурхнула мiж очеретом, наробивши шелесту.

Мокрина насилу пiдвелась, посидiла, затуливши очi рукавом, а далi промовила, наче нiчого мiж ними й не було:

— Бери весло та правуй за мною. Тепер тобi можна вернутись до курення: вартовi зникли, од’їхали од куреня.

Мокрина сiла на човнi, вхопила весло, одiпхнула ним полеглий очерет i посунула вперед свого човна. Микола поплив за нею. Вони пливли мiж очеретами, через озеро, i Мокрина не обернулась до Миколи, не заговорила з ним, не подивилась на його. Її мiцна душа задавила в собi всi сльози, та не задавила свого безталанного кохання.

Мокрина знову пiзно вернулась додому, батько знов накрив її мокрим рядном.

— I де ти в iродового батька волочишся! — з гнiвом крикнув батько. — I чого ти ото ходиш до бурлаки?

Ходжу тим, що його люблю. Лайте мене, бийте мене, а я все-таки його любитиму.

— Пху на твого дурного батька, на твою дурну матiр! — крикнув батько, несподiвано вилаявши самого себе й свою жiнку. — Он до тебе восени прийдуть старости. Готуй рушники.

— Як прийдуть, то й назад пiдуть, — сказала Мокрина i пiшла на город.

Розпудженi полiцiєю бурлаки знову збiглись до куреня, знов почали ловить рибу. Починалась тепла тиха осiнь. Забродчики попрочищали єрики, повикидали пiсок i почали ловить кефаль. Пожирувавши на плавнях, кефаль вже почала вертатись з озера в море. Забродчики ловили її в єриках, заставляючи єрики очеретяними тинками.