— Може, й повтікали; хто його зна… — насилу промовив Микола, не виймаючи люльки з губів.
— Та й я втік од свого пана, і вже блукаю не один рік по цих степах. Я знаю тут усякі місця. Коли приймете мене до своєї ватаги, то я вам на степах скрізь дорогу покажу і, може, стану вам в пригоді.
Бурлаки дивились на чоловіка і мовчали. Швидка розмова, швидкі очі, проворні руки, проворні рушення — все те було не підхоже до якогось віковічного хлібороба-кріпака.
— Куди ж ви прямуєте? Чи в Крим, чи на Дін, чи на Басарабію? — знов спитав їх чоловік лепетливим язиком.
— Сказать по правді, чоловіче, ми й самі ще добре не знаємо, де знайдемо пришиб.
— Я був по всіх усюдах в цих краях, був і в Криму, був в забродських ватагах на Дніпрі й на Дністрі, служив і в панів, а тепер думаю простувать на Басарабію.
— Чому ж доконешне на Басарабію? — спитали бурлаки.
— Та тим, що тут в степах уже розплодилась сила станових, вже геть-то почали чіплятись до бурлак за пашпорти, а на Басарабії не гурт-то питають про пашпорти. Коли хочете, то ходім на Басарабію на заробітки.
Бурлаки зглянулись і все подивлялись на проворного бродягу, все чогось не йняли йому віри.
— Ви погане місце вибрали: тут трохи вогко, а там далі над річкою сухіше. Я ці всі місця добре знаю.
Бурлаки мовчки курили та все поглядали на свої клунки.
— Просимо вечерять! — промовив чоловік, виймаючи з торби окраєць хліба, сіль та цибулю.
— Вечеряй на здоров’я! — промовили бурлаки. Полягали бурлаки кругом багаття, підмостивши клунки під голови, і почали дрімать. Декотрі, одначе, поприв’язували клунки до рук мотузками й довго не спали, доки незнайомий чоловік не впав на траву, як куля, і не захріп на ввесь яр.
Другого дня вдосвіта бурлаки повставали, полапали клунки: все було на своєму місці. Вони позмивались коло плеса, помолились богу і збудили незнайомого чоловіка. Він схопивсь ніби опечений, протер очі, позіхнув і пішов вмиватись, навіть не перехрестившись.
— Мене звуть Андрій Корчака. Коли хочете послухать моєї ради, то рушаймо на Басарабію. На степах тутечки вештається багато панів; ще якраз колись натрапимо на своїх.
— А що, браття! Чи не послухать нам цієї ради? — спитав Микола в своїх товаришів. — Хіба ж нам ще не остогидли ті пани?
— Як на Басарабію, то й на Басарабію, аби тільки. зайти як можна далі, — обізвались бурлаки.
Всі рушили за ватажком Андрієм Корчакою.
Йшли вони день і ввечері добились до степової корчми. Корчма була збудована з сірого піскуватого каменя й стояла необмазана. В корчмі сиділи жиди, держали горілку й закуску і за все брали чималі гроші. В корчмі служила за наймичку стара баба, бурлачка з Подільської губернії. Кругом корчми слалося на всі боки рівне поле. Бурлаки випили по чарці горілки, з’їли по шматку хліба з цибулею і переночували під корчмою. Вони розпитали в жидів, чи не можна де в близькому селі стать на роботу на тиждень або на два. В їх було обмаль грошей, а до Басарабії ще було далеко. Жид справив їх на село Колонтаївку, де в пана на ціле літо наймались строкові бурлаки.
В невеличкому яру перед їх очима розкинулась Колонтаївка. Село було степове; на яру й попід горбами стояти маленькі хатки-мазанки з невеличкими вікнами; коло хат стирчали хліви з високого очерету, вкриті зверху очеретом. Скот заганяли в загороди, тільки обкопані ровом, а замість тину за ровом лежали купи гною або стояли стіни, — так само з очерету. Ніде не видно було ні комор, ні високих клунь. Хліб складали в стіжки й молотили на току проти неба або гарманували кіньми та волами, перетираючи розкидані снопи важкою колодою, причепленою до коней. На цілому селі не видно було ні одного дерева, навіть верби. То було село зовсім солом’яне та очеретяне. Вся Колонтаївка рябіла й чорніла серед степу чорними покрівлями хат, жовтіла очеретяними тинами та високими окопами. Все було сіре, невеселе, тільки кругом панської білої мурованої хати росли густі зелені акації та абрикоси. За селом на горбу стояли три низенькі вітряки з шістьма крилами.
— Та й погані тут села! Не доведи господи жить в такому селі! — казали бурлаки.
— Ця Колонтаївка не схожа на нашу Вербівку, — промовив Микола.
Бурлаки ввійшли в село і побачили, що в людей дуже багато овець та товару, що люди в тих степах не так бідують, як їм здавалось. Вони пристали до корчми, розпитали про пана і пішли до панського двору. Пан хотів умовиться з ними на ціле літо, до покрови; але бурлаки згодились стати на роботу тільки на недовгий час, щоб заробить трохи грошей на дорогу, їм так допекли пани, що вони були ладні втекти од їх як можна далі, хоч на край світу.
Заробивши трохи грошей, бурлаки пішли далі до Дністра. Андрій Корчака, мов степовий вовк, зміряв ті степи вздовж і впоперек; він вже брався до Дністровського лиману, до Чорного моря, де були рибальські ватаги.
Багато степових херсонських сіл поминули бурлаки. Вони бачили села й степові, голі й опалені гарячим сонцем; бачили села понад невеличкими степовими річечками, де вже зеленіли верби, садочки і навіть виноградники; бачили здорові багаті німецькі колонії з довгими рівними вулицями, з домами на два поверхи серед зелених садків та виноградників.