— Чи це вже ви, Улясю, кінчаєте свої науки, чи ще вчитиметесь рік? — говорила Мокрієвська й хапком хлептала чай.

— Вже, хвалить бога, доплила до берега, — сказав Кміта.

— Вже скинула оте коричневе убрання й пошила собі нову сукню. Так вже мені остогидла ота форма! — сказала Уляся.

Мокрієвська одірвалась од стакана й миттю підвела голову. Через одчинені двері в кімнатці вона побачила почеплену на стіні новеньку Улясину суконьку, яснозелену з чорненькими та червоними дрібненькими квіточками.

— Ондечки я її й бачу! Еге, ото вона теліпається на стіні? — сказала Мокрієвська і раптом схопилась, побігла в кімнатку, одчепила сукню й на пальці, неначе на цвяшку, винесла її в світлицю та й почала вертіти перед вікном. Вона знов покинула недопитий чай, навіть забулась за його.

— Ой гарна ж суконька! Ви добре добрали собі колір до лиця. В вас карі очі та чорні брови. Вам дуже пристає до лиця зелене або біле. І мені найкраще прияличає або зелений, або білий колір. Було як уберусь в біле, чи на бал, чи на Великдень на утреню, чи що, то й сама себе ледве впізнаю в дзеркалі.

І Мокрієвська вертіла суконьку на пальці, неначе гралась. В неї в очах ще й сльози не зсякли, а на устах вже блукав осміх, і самі очі ніби грались й осміхались крізь сльози. Вона й сукню вертіла на пальці, й сама вертілась. Побігла в кімнатку, почепила на цвяшок, десь налапала нову Улясину юбочку, і знов вилинула серед світлиці, оглядала підбійку, ґудзики, стьожечки, котрими була облямована юбочка. Мокрієвська вешталась, крутилась по кімнатах, непосидяща та жвава, як живе срібло.

— Допивайте-бо чай, бо прохолоне! — обізвавсь Кміта.

— О! а я й забула за чай! Мені пристає до лиця зелене. Господи, як гарно мені в яснозеленому, та ще як додати до його чорних кружев. Ще трохи пристає мені жовтуватий колір, а червоне убрання вже зовсім мені не прияличає. А вам, Улясю?

— Я ще й не справляла собі нічого червоного, то й не довідалась гаразд за це, — обізвалась Уляся.

— Шкода! Добирайте, серце, убрання, щоб доконечно приставало до лиця. Покращаєте вдесятеро! От поназдивитесь, як побачите! — лепетала Мокрієвська. — Але мова мовиться, а хліб їсться, а час минає, як кажуть люде. Я оце до вас по ділу. Ви наймаєте в себе одну кімнатку. А я оце посварилась з своєю господинею, тією, що ви дражните Сухореброю. Чи не найняли б ви мені тієї кімнатки?

— Ото шкода, що ви мені заздалегідь не сказали! — обізвавсь Кміта. — Вже моя сестра впервих замовила для себе ту кімнатку.

— Тітка вже просила, й сьогодні оце ввечері й завдаток принесе, — сказала Уляся й переглянулась з батьком, ще й ледве осміхнулась.

Од цікавих та кмітливих очок Мокрієвської це не потаїлось.

— Це ви, певно, тільки одмовляєтесь, щоб мене не пустить до себе… Це й ви мене цураєтесь. Господи! яка ж я тепереньки безщасна людина! Усі од мене одцурались. Усі нехтують мною, неначе змовились. Де мені, безталанній, подітись?

І в Мокрієвської знов одразу очі зайшли сльозою. Улясі стало жаль цієї безталанної людини. Вона зирнула на батька й прижмурила очки, ще й кліпнула ними раз і другий.

— Коли вже ви так намагаєтесь, то я й не візьму завдатку од сестри! Про мене наймайте й ви. Я добре тому відомий, що ви завжди платите за квартиру й грошей моїх не замотаєте: глядіть же, не гайтесь, бо як трапиться який наймач, то я й оддам кімнатку, — сказав Кміта, котрому й справді стало шкода Мокрієвської.

Мокрієвська одразу ніби почутила полегкість на серці, повеселішала, подякувала й перестала румсати.

— Це, певно, та Сухоребра понабріхувала вам на мене. Вона баче, що між нами єднання, та й хоче нас розраяти, щоб ми посварились, бо вона ж не любе, як де в хаті спокій та мирнота. Я заздріваю, що це її намова.

— Та де там її намова! — обізвалась Уляся, — то вам тільки так здається.

— От я й загостювалась в вас, а там, мабуть, і моя господиня сподівається мене та гнівається, — сказала Галецька й похапцем встала й попрощалась з усіма.

— Заходьте ж до нас та не цурайтесь нас! — говорила Уляся, проводячи гостю з світлиці, — розважите себе трохи в горі.

— Спасибі вам за ласку: зайду колись, як буде час, — сказала гостя.

І Галецькій знов стало сором начіплювати торбу та вдягати латану удяганку; стало сором і перед Улясею, і навіть перед Мокрієвською.

V

Раз якось після Петра Лука Антонович Літостанський йшов на службу в «губернське правлєніє» з бомагами під пахвою. Він вийшов зарані з дому, щоб трохи проходитись та подихать свіжим повітрям, бо ранок був пишний. Після петрівчаних дощів настала година. З вогкої землі йшов легенький опар і ніби прозорою імлою оповивав гори й пригорки, вкриті садками, неначе дібровами. Літостанський простував проз Михайлівський монастир і несамохіть задививсь на пишний вигляд: на Хрещатик, на Царський сад та на інститут, котрий неначе виліз на подовжастий пригорок і довгими рядками вікон ніби оглядав хрещатицьку долину через верхи старих лип та каштанів. Цей горяний чудовий закуток нагадав йому рідний Канів.