Попідмощували ми на спину горби, позав’язували вуха старими хусточками, понаводили на щоках смуги. Дрімайло обквітчав морду синяками, неначе бивсь навкулачки і тільки що вихопивсь з бійки. Як зирнув я на себе в дзеркало, то, їй-богу й присяй-богу, не впізнав себе! Якби рідна мати встала з домовини, то в той час не впізнала б мене. Отак колись дуріли, бо були молоді та веселі.

— Ну теперечки вже хоч і гайда на сцену в театр! комедію приставляти! — каже Дрімайло, та й пхнув мене до порога ще й коліном чернечого хліба дав на дорогу.

Тільки що я взявсь за клямку, щоб одчинить двері а кімнати в світлицю, аж рипнули сінешні двері: то жінка верталась з базару з кошиком. Як ми заходились перебиратись за старців, вона вже тоді пішла на базар і не бачила, як прийшов отой пришелепуватий Дрімайло з прохацьким гардеробом. Тільки що рипнули двері в сінях, Дрімайло смик мене за руку! та й каже до мене пошепки: — А давай налякаємо твою жінку! — та й защіпнув двері в кімнату.

Жінка увійшла в світлицю та й шелестить чимсь: певно, викладала з кошика бутвину. А Дрімайло бубонить до мене іншим голосом:

— Ламай ломом шухляду в комоді! Дивись, он стоїть скриня! Ламай віко коло скрині. Кміта ховає гроші либонь в скрині.

— Ні! не в скрині! Либонь в комоді. Комода вже спорохнявіла: швидко подасться, — одповідаю я, змінивши теж голос.

— Чухрай мерщій шухляду! Там, певно, Кмітиха хова капшук грошей. Ось-ось терпуг! колупай терпугом! Та передніше поцілуй терпуга, поблагословись! — бубонів Дрімайло, — та заходжуйся ж, щоб часом Кмітиха не нагодилась.

Чую я, моя жінка за дверима ущухла і ніби й дух затаїла. А далі якось-таки наважилась одчинити двері та й береться за клямку. А Дрімайло зумисне держить та не пускає. Вона знов тягне за клямку, а Дрімайло трохи попусте двері та й знов сіпне, та й причинить двері. Тоді жінка як ухопе клямку з переляку та з одчаю, як ірвоне! Двері одчинились настіж. Вона, як гляне, як крикне, та драла з хати. Я вийшов слідком за нею в сіни: думаю, перелякаєм її, а вона саме тоді ходила вагітна, то коли б часом чого не трапилось з нею.

— Та це ми! Невже ти таки не впізнала своїх хатніх старців! — гукаю я їй навздогінці.

— Ой, ненько моя! Невже це ти? — питає в мене жінка.

— Атож! А ти думала хто? — кажу я до неї.

— А ви думали, що злодії спозаранку вшелепались в хату! — каже Дрімайло й регочеться.

— Чи це пак Дрімайло? чи… ой, ні… чи пак! — пикає та микає жінка, придивляючись до Дрімайла.

— Ні, не Дрімайло. Де вже пак, щоб Дрімайло дурів, ніби дурненький школяр. Це хтось такий та не скажу. Нехай кортить! — каже Дрімайло та все регочеться.

— Чи ви пак знаєте, що я подумала, як одхилила двері та вгляділа вас в дранті? — каже до мене жінка. — Мені одразу уявилось, що це вшелепались в хату якісь душогуби, вбили тебе й заходились ламати скриню. Ой цур вам, пек вам з вашими жартами! Налякали мене так, що в мене й досі ноги трусяться.

Дрімайло витяг з кишені два яломки, чи жидівські ярмулки, заялозені та обстрьопані, без верхів і без підбійки. Попідв’язували ми вуха драними хусточками й понатягали на голови ті смердячі яломки. Глянув я на Дрімайла та й зареготавсь на всю хату. Такої мавпи я ще зроду не бачив. Коли гляну на себе в дзеркало, а з мене вийшла ще краща мавпа, хоч зараз приставляй до катеринщика та йди показувати штуки. Жінка стоїть коло порога та регочеться, певно, думає, що ми повбирались за старців для штуки, щоб насмішить своїх товаришів або сусід.

— Чи нема в вас старої вати, або клоччя, щоб підмостить під хусточку на вуха, буцімто в мене позакладало вуха, — сказав до жінки Дрімайло.

Жінка висмикнула вати з свого старого лейбика й дала Дрімайлові. Він попідкладав вату під хусточку на вуха, але так попідкладав, що вона повилазила з-під хусточки й повисла на щоках.

— Навіщо ж ви оце так поприбирались? Чи куди йдете грати комедію до своїх товаришів, чи що? — спитала жінка.

— Не питай, бо швидко стара станеш, — кажу я де жінки. — Їж борщ з грибами — держи язик за зубами та нікому про ці штуки не кажи й словечка. Чуєш?

Жінка одразу стала смутна. Їй здалось, що ми задумали пошитися або в злодії, або в душогуби. Але вона мовчала й ні за що більше не питала. Я бачу, що вона злякалась, що в неї заворушилось якесь негарне заздріння, та й кажу до неї:

— Та не бійсь, дурна! Це ми виряджаємось під монастир просити хліба так собі, тільки для штуки. Це ми тільки жартуємо.

Забрали ми костурі та й вийшли у двір. Рябко кинувсь на нас, мов скажений, аж хапав мене за ганчірки на литці.

— Ну, — каже жінка, — коли Рябко вас не впізнав, то люди, певно, не впізнають.

— Ну, тату! Я не знала, що ви такий вигадько! Я зроду-звіку такого не вигадала б, як оце ви з Дрімайлом, — сказала Уляся.

— Ой, серце! нужда присилує вигадувати ще гірше за це. От я й не думала, не гадала, що опинюсь з торбами під монастирями, доки був живий мій капітан. А от же довелось торби почіпляти, — обізвалась Галецька. — Бачите, на віку, як на довгій ниві, трапляється всього.