Другого дня Галецька, начепивши торби, пішла під Михайлівський монастир, де архієрей того дня читав акафист коло мощей святої Варвари, що читається раз щотижня. Прочан прибула сила. Посходилось до церкви багато й панів та паній. Галецька прийшла зарані, але інші прохачі, а найбільше москалі, звичайно виряджались на жебрання спозаранку, сливе вдосвіта. Галецька вже застала цілу метку дідів і мусила примоститись коло доброго старця Кміти. Тепер вона почувала себе якось бадьорнішою, бо вже трохи оговталась в гурті усяких прохачів і призвичаїлась. Згорбившись та зігнувшись в три погибелі, хитренький Денис Кміта квилив-проквиляв жалібним голосом, жебраючи милостинки. А божі трудовники та сільські усякі трудовниці кидали в руки то шажки, то бублики. Незабаром з натовпу сільських прочан вигулькнула й Мокрієвська. Вона трохи опізнилась, бо встала пізно по своєму давньому панянському звичаю, та ще й була на похмілля.

Старці діди бубоніли, старчихи балакали тоненькими голосами. Акафист скінчивсь. Люде рушили з церкви. Рушила й старцівська ватага од церкви й перейшла під монастир до монастирської брами, постававши під брамою рядками на своїх місцях, неначе кожний займав своє, ніби нумероване, місце, як от в театрі або деінде, в якомусь концерті. Очевидячки, кожний прохач мав своє власне давнє місце, з давніх-давен насиджене, котрого вже другий прохач і не квапивсь займати, щоб не дістати попотиличників.

Проз браму йшов на службу молоденький урядовець, русявий, аж білявий, з ясними добрими очима, довгобразий та гарний з лиця. Він завернув до брами й подав милостиню тільки смирненьким на взір старцям: Денисові Кміті, Галецькій та ще кільком замлілим бабам. Денис Кміта, приймаючи шажок, нахиливсь і поцілував його в білу, неначе панянську руку. Галецькій цей молодий хлопець з ласкавими очима так припав до вподоби, що вона ледве вдержалась, щоб і собі не поцілувати його в руку.

— Чи примітили ви оцього білого панича? — спитав пошептом Кміта в Галецької. — Це урядовець з «губернського правлєнія». Дістає він, певно, малу плату, але, знать, дуже добра людина, бо коли не йде на службу в канцелярію, то доконечно заверне до старців і подасть мені милостиню. Я вже дізнавсь, хто він. Його прозивають Літостанський. Мені дуже хочеться запросити його до себе та познайомитись з ним.

Галецька з дива тільки очі витріщила, зачудована таким прохацьким бажанням.

— Чи він же піде в гості до старців? — якось несамохіть вихопилось у неї.

— Та я не старець! Я колись служив на тому самому місці в канцелярії, котре займає отой Літостанський.

— Невже ви служили в канцелярії? — спитала зачудована Галецька.

— Атож! Служив довгенько, але поміркував собі, що лучче йти в старці, ніж служити в канцелярії за п’ятнадцять карбованців місячної плати. В прохацтві більший заробіток. Я так зробив, та й не каюсь.

— Невже цьому правда, що ви кажете?

— Авжеж правда! щира правда! Навіщо б мені вас дурити, чи, як кажуть, москаля підвозить?

«Диво, та й годі! Які чудернацькі старці є тут у Києві», — подумала Галецька. — А я от помилилась в вас: думала, що ви справді старець, — сказала голосно Галецька.

— То тим, що ви, мабуть, вперше начепили торби та вшелепались поміж оце старцівство. А от я не помиливсь: одразу впізнав, що ви не прості, як і я, або Мокрієвська, або, може, й кращі од нас.

— Як же ви дізнались про це? — спитала Галецька.

— Не дуже-то й трудно дізнатись за це. Ви незугарні по-старцівському кланятись: нездатні навіть по-прохацькій виводить голос, все якось не потрапляєте в прохацький тон, а жебраєте, ніби панія ласкавенько та звичайненько просе кого-небудь зробити їй послугу. От Мокрієвська та отой урядовець, що жебрає на «білети» в театр, то вже зовсім призвичаїлись. Мокрієвська давно спростилась, бо давно тиняється попід церквами, і втяглась в свою роль. Певно, в неї таки здоровий талант зроду. Тим-то вона сливе одразу потрапила попасти в наші примадонни. Тут в нас під монастирями є тільки зо дві, зо три таких видатних примадонн. Так вам до ладу вміє вивести голосом жалібненько та гарненько, так квиле-проквиляє, що одразу ніби гачком зачепить за серце, взрушить кожну душу та й виуде шага або й гривню. Коли б вона не пила та напропали не гуляла, то пішла б високо та далеко і склала б капіталець незгірше мене.

— Диво мені, та й годі! Невже ви склали собі копійчину з цього злидарського прохацтва?

— Атож! Маю свій дімок, і непоганий. От зайдіть оце зараз до мене та й побачите. Може, вам треба житла. В мене саме оце спорожнилась одна кімнатка, бо мій пожилець несподівано вибравсь. А мені шкода, що кімнатка пустує. Ви з чималих панів чи з підпанків? — спитав Кміта і скоса хитренько зиркнув на Галецьку.

— Ет! бодай не казати! Я з убогих підпанків, а не а панів, — обізвалась Галецька й зітхнула так важко, що навіть в Кміти ворухнулось серце.

— Мабуть, ви зазнали на своєму віку багато горя та оце з нужди просите хліба. Чимало тут між прохачами панків та паній, що простягають руку з нужди та з бідності. Я багатьох таких знаю, що жебрають, бо нема де дітись, нема де голови прихилити, — сказав Кміта.