— Чи ви чули, панове, що Хмельницький оце на тім тижні оженився з якоюсь красунею Оленою Чаплінською, жінкою якогось шляхтича Чаплінського, вбитого козаками? — сказав один шляхтич. — Кажуть й весілля оце недавнечко справляв в таборі.

— Невже! — крикнув жвавий Конецпольський. — Ото якби оце зараз була битва! Ми б узяли в полон Богдана з молодою, з усім весіллям, з сватками й світилками. Вийшов би пресмішний тріумф у Варшаві з світилками та дружками. Ми б загадали їм на тріумфі улицею співати весільних пісень.

Пани зареготались, аж столи задвигтіли. Венгерські вина та міцні меди підкидали веселості в розпалені спекою та винами голови.

Тим часом наприкінці бенкету кухарі поставили па столі здорову ялину, вироблену з сахару. Під ялиною біг лев з пелехатою головою й наздоганяв зайця. На голові в зайця стриміла козацька шапка з червоним довгим верхом. Мудрий кухар потрапив в тон веселої шляхти. Вглядівши таку кумедну емблему, пани зареготались й загаласували.

— Віват! віват шляхті! Мудро зроблено! Віват князеві Заславському, — загаласувала шляхта якимись скаженими голосами.

— Згине Богдан з козаками! Нехай живе шляхта! — крикнули пани. — Нехай згинуть козаки й хлопи!

— Не поможуть Богданові обшарпані хлопи та усякі загони! — крикнув Лащ і схопився з місця.

Скотарна фацеція збурила й розворушила легкодумних та гоноровитих панів до краю. Чваньковитість та нахвалки прорвались наверх, неначе патьоки з кипучого вулкана.

— Ось кара на бунтарів! — крикнув князь Домінік, витяг свою дорогу шаблю, підняв її вгору і показав папам, але так, що шабля схилилась за плече, а князь показав панам пишне золоте держално, поцяцьковане брильянтами. Він показав те держално, неначе багата пані часом висовує з-під подола сукні й показує дорогий черевичок, вишитий золотом: дивіться, мовляв, які в мене гарні гаптовані черевички.

— Ось де наша побіда! — крикнув жвавий Конецпольський. І він і собі висмикнув шаблю з піхви, підняв угору і показав панам золоте деожално, ще краще й дорожче. На кінчику держална наче горів здоровий червоний рубін і ніби казав: дивіться! в князя Домініка гарне держално, а в мого господаря ще краще й дорожче, і заграничної роботи.

Самійло Лащ схопився, як несамовитий, і підняв угору прездорові кулаки. Це вже була фацеція.

— Дивіться, панове! Оце на один цілий козацький загін, а це на другий! Одного мого кулака вистачить на цілий козацький загін.

І Лащ показав папам передніше один кулак, такий завбільшки, як довбня, а потім показав другий.

Пани зареготались і крикнули: — Лащ Геркулес! Віват Лащевим кулакам!

— Маємо добрі шаблі, маємо й добрі кулаки. Боже з високого неба! не помагай ні нам, ні козакам, а тільки дивись з високості неба, як ми будемо лупити оту наволоч, — промовив Лащ і підвів очі вгору, здіймаючи обидва кулаки трохи не до самого полотняного навіса.

— Правда! Правда твоя, пане Лащу! — крикнули вже зовсім напідпитку високі пани.

Тишкевич сидів, похиливши голову. Він пив мало. Склавши руки на товстому животі, він почав крутити здоровим пальцем однієї руки кругом пальця другої руки, неначе мотав нитки. Потім, підвівши сонні очі вгору, промовив:

— Усе то гаразд, усе то гаразд. Мужності в нас сила. Маємо багато мужів, славних розумом, вченістю, багатих на засоби й достатки й на відвагу. Але між нами нема тепер одного. Одцурався він од нас, зобижений сеймом. Ви, певно, втямили, про кого в мене мова.

— Про князя Єремію Вишневецького, — сказав Конецпольський.

— Ви вгадали. В мене мова про його. Князь Єремія — це окраса Польщі й України. Він стоїть з своїм військом окроми од нашого табору, хоч я певний в тому, що він стане проти козаків одноразно й одночасно з нашим військом. Але нарізно битись, це виходить — зменшувати нашу силу. Треба б його якось вмовити, щоб він пристав до нашого табору, бо ми вже трохи якось ніби зам’якинились, сказати по щирій правді.

— Треба! Треба! нема що й казати! — крикнули пани заразом.

— Але як до його приступити? він мені ворог. Він гордий, цурається наших магнатів, бундючний та непоміркований! — обізвався князь Домінік.

— Я поїду до його прохати, щоб він помирився з нами та пристав до нашого табору під вашу руку, — сказав Тишкевич.

— І я поїду з паном, — сказав князь Домінік, — коли йдеться про нашу вітчизну, то й я ладен.

— І я поїду з вами! Князь Єремія прихильний до мене. Тільки шкода, що горілки не вживає. За чаркою ми б з ним перебалакали, й справі був би кінець, — сказав Лащ. — Якби він оце випив вкупі з нами, то й помирився б, і подобрішав до нас. Оттут в пляшці, панове, і правда, і щирість, і одкритість душі. І приятельство, — сказав Лащ і з тими словами встав, вхопив в руку здорову пляшку горілки і високо підійняв її вгору над своєю головою,

— In vino est veritas! — обізвався Остророг. — Про це знали ще давні латинці. Твоя правда, пане Самійле. — In vino est veritas! В пляшці й дружба, і любов, і панянські рум’янці, і пал кохання молодців, і поцілунки, і сміх, і палкі мрії, і веселощі життя, і сміливість побідників, і висока поезія; оттут, панове, в пляшці й Анакреон, і Катул, і Овідій, і Горацій. Тутечки вони сидять усі з своїми поемами, тут, на дні пляшки, і ідилії, і оди, і сатири й поеми. Вино та горілка заправлені ними, неначе перцем та інбіром. Тут в пляшці й королі, й царі побідники, і Цезар, і Олександер Македонський, і Нерони та Калігули сидять оттут на самісінькому дні, як жаби в болоті.