Гризельда оселилась в палаці з своїм двором, розташувалась по тісних невисоких кімнатах з своїм добром, з двірськими паннами та бабами. Тісно й недогідно було для неї у Вишневці після просторного нового лубенського розкішного палацу. Вона не знала, де пробував Єремія, які пригоди з ним трапились. Про Єремію часом доходила до неї неясна чутка, неясні слухи, що він переїжджав з одного міста в друге, з однієї маєтності до другої. Але де він був, що він діяв, Гризельда напевно нічого не знала й не відала.

В місяці червні пройшла чутка про страшного Кривоноса, про Полов’яна, про їх загони, котрі налітали на панські палаци, на панські маєтності, на католицькі монастирі. Гризельда думала, що вона проживатиме у Вишневці, як у бога за дверми, тихо та спокійно, на далекій далечині од Богданового війська, од козацьких битв та козацьких загонів, але чутки про Кривоносові загони навели на Гризельду задуму й неспокій.

Пан Суфщинський оселився в одному невеличкому низенькому домкові, недалечко од палацу, де стояла пекарня та жили двірські челядинці шляхтичі. В тому самому домкові жила й Тодозя в одній опрічній кімнатці через сіни. Гризельда думала, що Тодозя вже пристане до католицької віри, коли вона втекла з Лубен вкупі з Суфщинськими та з її двором, і стала дуже прихильна до неї. Про любов свого Єремії до Тодозі вона не знала напевно і тільки постерегала, що Тодозя трохи припала князеві до вподоби своїми жартами та веселою вдачею, а може й красою. Тодозя сподобалась через ці світлі прикмети своєї вдачі й самій Гризельді, подобалась вона через це усім, хто її знав. Гризельда навіть не заздрівала, щоб Тодозя кохала князя, а поважний суворий князь кохав Тодозю: це їй і в думку не приходило.

Раннім ранком Тодозя сиділа край маленького віконечка й шила сорочки для Гризельди та її двірських паннів. В одчинене віконце через залізні ґратки було видко з пригорка розкішний старий садок наниз од старого палацу, а за садком в бережині слалися зелені луки, блищали плеса мочарів, зеленіла осока та високі очерети, скільки сягало око. Тодозя поклала на коліна шитво і задумалась, втопивши задумані очі в зелену рівну далечінь, де над плесами вилися зграями дикі качки, де весело лисніла вода на веселому ясному сойці. Ранок був погожий, веселий. Надворі стояла година.

«І гарно тут, і весела тут місцина, і є що їсти й пити, і пани до мене добрі, а мені не весело, — думала Тодозя, дивлячись в одчинене віконце, — і куди це занесла мене моя лиха доля? І яка це сила неначе бурею вхопила мене і, як те перекотиполе, вирвала з корінням, занесла мене з рідного краю кудись далеко, в невідомий край, між чужі люде? І що тепер зо мною буде? І який мій кінець? Про князя ні чутки, ні вістки. І його несе кудись якась сила й носить і вихрить ним, неначе іграшкою. Чи вернеться він живий додому? А коли вернеться, чи буде він мене кохати, як кохав колись в Лубнах, своїм вередливим серцем? Що мені діяти, що почати? Сиджу я тутечки, наче в неволі в татарському полоні, і не знаю, не вгадаю, який тому буде кінець…»

Тодозя важко зітхнула й незчулась, як сльози закрапали з очей і впали на шитво. Її брала нудьга. Вона примогла б — летіла додому в Лубни в свій тихий закуток, в свою леваду, на зелені луги понад Сулою.

«І там тепер руїна, і тут буде руїна. Скрізь неспокій, скрізь небезпечно», — думала Тодозя, постерегаючи своїм розумом, що на Україні розпочинається щось небезпечне й страшне, багато страшніше за усякі татарські напади та панські заїзди та колотнечі.

Рипнули двері. У кімнату увійшла пані Суфщинська, ще заспана й неприбрана.

— Сьогодні у Вишневці стає ярмарок. Побіжи, серце Тодозю, на ярмарок та покупи дещо на обід, бо мені ніколи, — сказала Суфщинська й подала Тодозі кошик і гроші.

Задумана Тодозя аж кинулась, аж жахнулась і оглянулась позад себе.

В Суфщинської очі були неначе перелякані.

— Чого це ти неначе трохи перелякана? — спитала в неї Тодозя.

— Страшна чутка до нас доходить, — сказала тихо, ніби нишком пані, — кажуть, ніби Кривоносові козаки вже набігли на якісь князеві села й руйнують та палять князівське добро. А ми ж тут пробуваємо в князевій маєтності. Ой боже наш милосердний! Що то буде? що то буде далі?

Страх перед небезпечністю передався з очей пані Суфщинської на Тодозині очі, неначе пошесна хвороба. В Тодозі очі одразу стали ніби каламутні, одразу побільшали з переляку од такої звістки.

— Не лякайся, Тодозю! Буде те, що бог дасть: ти вже й так змарніла на виду: усе журишся, все смуткуєш та плачеш. Підеш на місто, питай в людей про князя, про Кривоноса та його загони та й нам передаси якусь звістку.

Тодозя вийшла з кімнати. Вартові пропустили її, одчинивши браму. Вона пішла на ярмарок. Ярмарок був літній, нетісний, невеликий. Возів та людей було обмаль. Переходячи поміж рядками возів, Тодозя глянула на один віз. На возі сидів чорнявий чоловік, вже літній, а коло воза стояв другий, трохи молодший, і їв диню, шматуючи її руками. Жовті патьоки текли по його підборідді, по замазаних пилом руках, диняче насіння поприлипало до кудлатих довгелецьких вусів. Тодозя придивилась до їх, і їй здалось, що вона вже десь колись бачила тих чоловіків, та не знала де: чи там таки на Волині, чи за Дніпром, в Лубенщині? На возі лежав мішок огірків та з десяток поганеньких диньок і продавати не гурт було що. Тодозя пройшла ще один рядок возів, і знов кинулись їй в вічі два чорняві довгобразі чоловіки в стареньких свитках з мазницями в руках. І вони були Тодові по знаку: вона пригадувала, де їх бачила, і ніяк не могла пригадати. Чоловіки придивлялись до неї пильно, неначе впізнавали її.