Єремія насупив брови і почав крутити довгого чорного вуса. Згадка про козаків, про їх дідизну, очевидячки, була йому неприємна. Він почав заздрівати, що жінка й небога великі прихильниці козаків.
— А ти ж, Тодозю, дуже плакала, як татари вбили твого чоловіка? — спитав Єремія.
— Поплакала та й забула. Не вік же вічний мені сльози лити, бо сльозами не вернеш нікого з того світу. Колись плакала, а тепер вже й од смішків не цураюся, бо я зроду весела на вдачу.
— Погано зробила, що й тоді плакала: за козаками неварт плакати, бо вони спротивились та пішли на суперечку з шляхтичами, — обізвався один вусатий панок.
— Чи спротивились, чи ні, це вже до нас, бабів, не стосується, бо баби на сейми не їздять і на війну не ходять, — сказала Тодозя.
— А ти б поїхала на сейм? — спитав Єремія й засміявся.
— Атож! якби тільки мене пустили туди, то й пішки пішла б, не те що поїхала б, та тільки горенько, що нас туди не просять, — сказала Тодозя.
Шляхтичі пили й гомоніли. Вони й забулись, що за столом сидять князь та княгиня. Вітер шелестів листом, гойдав гіллям, але шум та гомін перемагав і заглушував той шелест листу. В кінці обіду баба-повитуха винесла на одній тарілці жбан варенухи, а на другій — купу пучків з червоної калини та з васильків. Вона налила два кубки варенухи і подала поперед усього князеві та княгині, поклавши на тарілку два найбільші пучки калини та квіток. Єремія й Гризельда кинули на тарілку по золотому талярові й взяли кубки. Баба поклонилась їм у пояс і обнесла усіх гостей кубками варенухи та подавала пучки калини. Гості кидали бабі на тарілку хто по злотому, хто по п’ятаку, хто й по шагу.
Довго сиділи гості за столами. Очевидячки, їм не хотілось вставати з-за столів, де над головами шуміли яблуні, а вітер повівав прохолодою. Вже надворі сутеніло, вже й череда прибігла з поля, а гості все сиділи, балакали та попивали варенуху, заїдаючи обід маківниками, яблуками та грушами.
— Чи ти пак, Тодозю, вмієш килими ткати? — спиталась в Тодозі Гризельда.
— Атож! Ще б пак не вміла, — сказала Тодозя.
— В мене покоївки челядниці розпочали ткати здоровий килим, та ми йому ніяк ладу не дамо. Козачки до цього діла здатні, ще й дуже здатні. Може б ти прийшла до мене та допомогла мені хоч порадою в цій делікатній роботі, — сказала Гризельда.
— А чом же! То й прийду й допоможу не тільки порадою, а й руками, коли я там потрібна. А може буду так потрібна, як п’яте колесо в возі. Там вже, ясновельможна княгине, самі побачите, — сказала Тодозя.
Сонце стояло на заході, було вже напоготові впасти десь у степах і сховатись в зеленій траві. Шляхтичі все пили і голосно балакали. Гризельда встала з-за стола й подякувала господині за обід. Слідком за нею встали й жінки. Гризельда пішла по садку на прогуляння, а за нею пішло усе жіноцтво. Єремія не зводив очей з Тодозі. Вона неначе причарувала його якимись чарами, його позир слідкував за нею, доки манячіла через рідке гілля її червона запаска та квітчаста плахта, доки біліла крізь зелений лист її тонка намітка.
«Це якась чарівниця. Чимсь вона мене чарує, коли я не можу одвести од неї очей, — подумав Єремія, — і голос у неї дивний, дзвінкий, як струна, і очі пишні, аж голова од їх морочиться. Це така краса, якої мені ніколи на віку не доводилось бачити».
І Єремія почував, що якась сила тягла його слідком за Тодозею, тягла його, як він дивився через рідке гілля на її височеньку рівну постать, як ловив очима мигаючі червонясті та білі хвильки світа од її убору. Він ледве всидів на ослоні, ледве вдержався, щоб не побігти слідком за Тодозею, не засісти в гущавині й не кинутись на неї, як кидається вовк на ягницю, але він знав, що з нею гуляє Гризельда.
— Ну та й гарна ж оця Тодозя, враг її матері! — не втерпів і якось несамохіть прохопився Єремія.
— Це якесь диво, а не молодиця, — обізвався пан Суфщинський.
— Гарна, як писанка, дідько б її взяв, — промовив Єремія.
— Схочете, князю, то вона буде ваша, — сказав один управитель, — тільки дайте нам загад, то ми вчинимо княжу волю, і Тодозя буде ваша.
— Цур їй! Не зачіпайте її, — сказав Єремія, не дуже охочий до жіноцтва по своїй вдачі.
Але це так тільки говорилось. Єремія почував, що Тодозя стала задля його потрібна, як повітря, без котрого не можна ні дихати, ні животіти.
«Вона буде моя, повинна бути моєю, хоч би мені довелось змести з землі й її хату, і її оселю, і тітку Мавру, і брата, хоч би довелось кров’ю залити її леваду», — думав Єремія, стискаючи кулаки од огню, що наливав його серце.
Сонце впало десь в степу, неначе золота птиця пірнула в зелену траву. Густа тінь лягла під яблунями. А гості усе сиділи та пили. Господиня звеліла принести на столи світло і подавати вечерю. Гризельда, нагулявшись з жінками, знов вернулась з ними до столу. Тодозя сіла проти Єремії. Вона примітила, що в князя очі горять і блищать, неначе дві жарини, примітила, що ті очі впились п’явками в її очі. Вона вгадала, що не вино та варенуха запалили ті очі, бо князь не пив вина. Вона вгадала, що то її краса запалила ті страшні й гарні чорні очі, запалила небезпечним для неї огнем. Молодій удові стало чогось так страшно, неначе коло неї десь недалечке, десь в гущавині яблунь заворушилась нечиста сила, втирила в неї свої страшні баньки й насторочилась або згубити її з світу, або заподіяти якесь велике лихо.