Діти пороззявляли роти. Горішки й маківники залоскотали у їх ротиках. Вони дивились на багату тітку і все ждали, що з-під її поли от-от посиплються горішки, а з-за пазухи повискакують маківники.
— Оце, боже мій! Не взяла дітям нічогісінько. Нате ж вам хоч по шажку.
Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв’язала вузол і роздала по шагу. Діти дивились на шаги й не знали, що з ними робити.
— Чи можна, мамо, їсти дзеню? — спитала маленька дівчинка і полизала язиком свою дзеню.
— Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! — сказала Кайдашиха.
— Кака дзеня! Якби маківників,— сказав хлопчик.
— Мамо, хочу маківників! — зарепетувала дівчинка.
— Які в тітки жовті ноги, неначе в нашої зозулястої курки, —сказав голосно, але ніби про себе, старший хлопчик.
— Хто видав так говорити! Ось я тобі дам! Ідіть собі гуляти надвір,— сказала Балашиха й випровадила дітей з хати.
Балаш з Кайдашем посідали кінець стола й почали розмовляти за жито та пшеницю, за сіно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в шинок по горілку.
— Оце, Боже мій! Гарні гості, та не знаю, чим вас і вітати. Тепер Петрівка, такий важкий час,—бідкалась Балашиха.
— Адже ж, мамо, я принесла з лісу глечик суниць,— вихопилася Мелашка.— Зварім на полудень вареники з суниць та з полуниць.
— Отже ти, дочко, добре радиш, — сказала Балашиха.— Побіжи вибери свіжих огірочків та й заходжуйся коло вареників, а ми з свахою трошки побалакаємо.
Мелашка завешталась по хаті, зняла з кілків ночви, винесла в сіни й пішла в хижку за борошном.
Кайдашиха не зводила з неї очей. Мелашка була молоденька й невеличка на зріст, але проворна, жвава.
«Ну, невеличка поміч буде мені з такої невістки. Для неї ще б тільки на припічку кашу їсти»,—думала Кайдашиха.
Хлопець приніс кварту горілки. Балашиха накраяла хліба. Балаш почастував гостей горілкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а Кайдашиха, по свойому звичаю, тільки губи вмочила й втерлась хусточкою. Вона взяла скибку хліба, щоб закусить. Хліб був чорний, як земля, глевкий та несмачний. Кайдашиха через силу проковтнула шматочок. Хліб давив їй у горлі.
«Чи ці люди вбогі, чи Балашиха зовсім не хазяйка? Довго прийдеться мені вчити цю Мелашку,— подумала Кайдашиха і важко зітхнула.— Коли б хоч не була така сатана, як Мотря. І в Мотрі не поганіші брови, а за тими бровами ціла купа лиха».
— Погана в вас в Бієвцях горілка, неначе сироватка з перцем,— сказав Кайдаш, згадуючи ту чудову запіканку з червоним перцем, що він пив на розглядинах в Довбиша.
— Погана, бо іродів шинкар розводить водою,— промовив Балаш.— Бодай йому смерть така, як оця горілка.
— Так, тільки смердить горілкою, — сказав Кайдаш.
Хазяїн почастував Кайдашиху. Кайдашиха багато приказувала, а мало випила.
«Ну, та й горда моя сваха! Тільки полоще губи в чарці»,— подумала Балашиха.
Поки старі балакали та пили, Мелашка затопила в печі й поліпила вареники. Кайдашиха не зводила з неї очей та все скоса поглядала на чорні, неначе житні, вареники на ситі.
Незабаром і вареники поспіли. Балашиха одцідила їх на друшляк і подала на стіл.
— Вибачайте на цей раз, будьте ласкаві. До вареників нема меду,— сказала хазяйка.
— Та обійдемось, моє серденько, і без меду. Чи це житні, чи пшеничні вареники? — спитала Кайдашиха.
— Та це в нас така пшениця вродила,— сказала хазяйка,— не пшениця, а якась мішаниця з житом.
Кайдашиха полизала вареники, виїла полуниці, а тісто покинула на полумиску.
Полуднуючи, свахи зговорились, щоб зараз після Петра в першу неділю справити весілля. Лаврін пішов з Мелашкою в садок і не міг з нею наговориться.
— Якби батько не оддав мене за тебе, то я б сама собі смерть заподіяла,— говорила Мелашка до Лавріна.
— Чи не буде, Мелашко, тобі скучно за Бієвцями? — спитав Лаврін.
— Там мені буде веселенько, де ти будеш зо мною, моє серденько,— сказала Мелашка.
Балашиха вийшла й покликала Лавріна й Мелашку полуднувать. Балаш почастував їх з своїх рук і налив чарку Кайдашисі. Кайдашиха взяла чарку в руки, і хоч була сердита, але таки не вдержалась і розпустила на всю хату мед своїм язиком.
— Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобі, Боже, спішно робити; щоб твої думки були повні, як криниця водою, щоб твоя річ була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам, Боже, і з роси, і з води; нехай ваше життя буде між солодкими медами, між пахучими квітками.
Кайдашиха таки випила чарку, хоч і скривилась, як середа на п’ятницю. Мелащина краса таки розв’язала їй язик й витягла з його меду цілий улик.
Кайдаші надвечір розпрощались з новими сватами і поїхали додому.
— Горді наші свати, нема що казати,— сказала Балашиха.— Не знаю, чи добре тобі, дочко, буде в цієї чепуристої свекрухи,— промовила вона до Мелашки.
Нешвидкою ступою потяглися Кайдашеві воли вздовж Западинців. Кайдашиха сиділа високо на возі і вже поховала свої жовті сап’янці, прикривши їх свитою. Лаврін ішов осторонь коло воза.