— Тiкай, серце, з мiста! — тихо говорила гетьманша Ви-говському. — В мiстi небезпечно. Можуть напасти на тебе з-за угла, з якогось закутка, з садка. За мене не бiйся! Я сяду на коня i сховаюсь в твердинi. Мене оборонять обозний Данило Олiвемберг та найняте нiмецьке i татарське вiйсько.

Як тiльки надворi смеркло, гетьман спохвату скочив на коня i, як вiн сам потiм говорив, в однiй сукманi, верхом на конi втiк з Чигирина. Вiн покатав пiд Германiвку, де козацьке вiйсько зiбралось на раду по його приказу. На Германiвськiй радi Виговський думав оповiстити Гадяцьку умову, прийняту й затверджену королем та варшавським сенатом.

В той час Юрiй Хмельницький вже вернувся з Києва i прибув до Переяслава. Звiдтiля вiн послав вiрного слугу свого батька, Брюховецького, з унiверсалом до запорозького отамана Iвана Сiрка. В тому унiверсалi молодий Юрiй жалiвся на Виговського, що вiн не вертає йому гетьманської булави, що вiн грабує Богдановi скарби i вживає їх на свої потреби. Сiрко прибув з своїми запорожцями i вкупi з Юрiєм та вiрними йому козаками рушив з вiйськом на Чигирин, щоб вигнати Виговського i настановити Юрiя гетьманом.

Одного вечора смерком Маринка знов примiтила, що старий Демко майнув попiд вiкнами i понiс пiд полою здоровий бутель горiлки. Вона вглядiла, що й Зiнько понiс пiд полою два здоровi хлiби i попростував слiдком за батьком з гори в гущавину садка. В Маринки серце забилось з переляку. Вона знала, що гетьман виїхав з Чигирина, i не боялась за його, але й знала, що її сестра в первих, гетьманша, з малим синком Остапком зосталася в Чигиринi. Маринка прожогом кинулась з хати надвiр, перебiгла город попiд окопом, вскочила в гущавину садка i сiла в кущах, затаївши дух. Їй було видко, як люди йшли з гори, як перелазили внизу садка через тини i пiрнали в гущавину садка. Маринка почула тихий гомiн, побачила жеврiючi люльки через листя та гiлля. Вона насторочила вуха i почала прислухатись.

— Яз старими козаками засяду коло мосту в садках за частоколом, — почав гомонiти старий Демко. — Юрась та Сiрко з запорожцями будуть iти в Чигирин через два мости на Тясминi, а Брюховецький зайде з другого боку Чигирина згори, кинеться на гору i вiзьме твердиню. Я з старими засяду за частоколом, i як тiльки вийдуть нiмцi, та шляхтичi, та козаки, вiрнi Виговському, до мостiв, щоб обороняти мости, ми вискочимо з-за частоколу i вдаримо на виговцiв з потилицi.

— Добра твоя рада! — загомонiли старi козаки, сподвижники Богдановi.

— А ви, молодi козаки й голота, повтiкайте з Чигирина, повиходьте назустрiч Сiрковi та Юрiєвi, пристаньте до їх вiйська та й рушайте з ними на Чигирин. Дайте доброго перцю виговцям! — говорив Демко.

— Добре! Добре! Згода! — гукнули козаки й хлопи.

Маринка охолола. Вона догадалась, що й Зiнько незабаром, не цiєї, то другої ночi вийде з молодими козаками та мiщанами з Чигирина i пiде на битву не за Виговського, а проти Виговського. Довго ще гомонiли козаки в гущавинi, довго пили по чарцi та курили люльки. Але Маринка вже не чула того гомону i не прислухалась до його, вже не бачила, як палахкотiли та жеврiли, як жар, козацькi люльки. Вона тiльки й почувала, як її здавило коло серця, як сльоза за сльозою котилася з її очей. Маринка встала i тихою ходою пiшла на гору. Вона увiйшла в кiмнату, впала на лiжко i заридала, припавши лицем до подушки.

"Тепер Зiнько мiй пiде з Чигирина на вiйну, доконечне пiде! Тепер я бачу, яке менi горе, що я козачка. Горе моє, недоле моя! Не одну нiченьку доведеться менi обливати гiркими сльозами бiлу постiль, вранцi вмиватись не криничаною, нi рiчаною водою, а дрiбними сльозами…"

Цiлий день Маринка ходила як сама не своя, робила роботу як сонна. Цiлий день в неї очi були червонi, заплаканi. Зiнько поглядав на неї скоса i думав: "Ну, та й почувливi ж отi жiнки на серце та чуйнi душею! Я тiльки що задумав йти в битву, а вона вже нiби душею це передчуває, неначе їй з неба принесено звiстку i кинуто в самiсiньке серце. Чудне й дивне жiноче серце!"

Маринка цiлий день слiдкувала за Зiньком, де тiльки ступала його нога. Зiнько пiшов у станю, довго чистив шкреблом свого найкращого коня, заклав йому багато сiна, насипав в жолоб вщерть вiвса пополовинi з пшеницею, лагодив та чистив сiдло, насипав в сакви вiвса на дорогу. Маринка все те бачила i тiльки важко зiтхала. Зiнько все порався в станi та в дворi, вештався й не присiдав. Маринка заговорювала з ним, зачiпала його, промовляла до його ласкавими словами, а Зiнько i не дивився на неї, i не слухав її. Пишнi русявi його кучерi аж гойдались на вiтрi, розкудланi й нерозчесанi, неначе густа жовта пшениця на полi, пом’ята буйним вiтром. Вiка були спущенi i закривали тихi ласкавi очi. Зiнько оглядав збрую, оглядав рушницi.

— Чом ти не говориш зо мною? Чом ти й слова не промовиш до мене, неначе важким духом дишеш на мене? Чи ти сердишся, чи ти збираєшся кудись в далеку дорогу? — питала в Зiнька Маринка.

— Нiколи менi тепер з тобою балакати. Йди в хату та роби своє дiло! Ще наговоримось, — сказав Зiнько, роздивляючись на гнуздечку, обковану срiбними бляшками та гудзиками.