— Хоч я й сирота, але не без розуму, i в кожному становищi покажу себе i новосвiтською особою, i шляхтянкою, прихильною не до Москви, а до Польщi. Я сама собi дам ради, коли то ще вийду за козака-шляхтича Виговського, — тихо й спокiйно говорила Олеся.

— Ну то й давай собi ради сама! — крикнула Любецька вже спересердя.

— То й давай сама собi ради, коли нас не хочеш слухати! — репетувала вже сердито Суходольська. — Бог з тобою, коли цураєшся свого роду, цураєшся княгинi, котра стала тобi за рiдну матiр. Ходiм, сестро, додому!

— Ходiмо, сестро! Покiрливе телятко двi матки ссе, а непокiрливе i одної не хоче.

"Ой, коли б цi матерi швидше виходили з хати! Ой, обридли вони менi своєю порадою та криком!" — думала Олеся мовчки.

— Ходiм, сестро! Роби, Олесю, як знаєш, але потiм на нас не нарiкай, а нарiкай тiльки на саму себе, — сказала Любецька i вийшла з свiтлицi, навiть не попрощавшись з Олесею.

— Ходiм! Ат! Будемо тiльки надаремно гаяти час! Ходiм! — крикнула Суходольська i вийшла, так само не прощаючись з Олесею.

"Слава тобi, Сотворителю! Хоч крику та усякої поради не буду чути", — подумала Олеся.

Увiйшла тiтка Якилина i глянула на Олесю. Олеся сидiла сердита й блiда.

— Пiшли? — спитала Якилина.

— Хвалить Бога, пiшли. Трохи не луснули з досади, — сказала Олеся.

— Пiшли порадницi, а наш порадник щось загаявся. Одначе незабаром прилетiв на конi Виговський i сказав, що вже згодив вiнчання в одного священика. Ввечерi Виговський i Олеся пiшли до Софiйського собору на утреню й висповiдались, а другого дня на Подолi запричастились i повiнчались. Щасливi й веселi вони вертались на обiд до прихильної й доброї тiтки Якилини Павловської. Якилина таки була рада, неначе вона сама повiнчалась з Iваном Виговським. I нiхто в свiтi не спочував до Виговського та Олесi в їх щастi так щиро, як тiтка Якилина. Вона завсiди була рада й вдоволена, коли їй доводилось спарувати хлопця з молодою панною.

Тиждень прожив Iван Остапович Виговський в Якилини Павловської, як у раю, i не мiг натiшитись своєю Олесею. Вiн неначе помолодшав, повеселiшав i одпочивав душею i пiсля важкої вандрiвки в Мокрани, i пiсля тяганини з Олесиною рiднею, одпочивав i од важкої канцелярської служби при старому вередливому гетьманi. Але на Олесi усей той пережиток турбот окошився нервовою хворобою, котрої не мiг навiть вгамувати своєю ласкою та коханням ввiчливий Виговський. I причеплива уперта рiдня, i довга тяганина з сватанням, i несподiванi втьоки з дому од старого Стеткевича, i несподiване, нiби крадене, вiнчання проти волi усiєї рiднi — все це окошилось на делiкатнiй i випещенiй Олесi нервовою слабiстю.

Тим часом з Чигирина до Києва приїхав Данило Виговський i переказав Iвановi Остаповичу, щоб вiн зараз їхав до Чигирина, бо всяких справ набралось багато, i гетьман Богдан вже почав гримати на Виговського i навiть сердитись за його дляння з своїм шлюбом в Києвi. Виговський доручив догляд за Олесею тiтцi Якилинi та старому Остаповi Виговському, а сам, як можна швидше, поспiшив до Чигирина.

Тим часом Олесина слабiсть затяглася. Вона то одужувала, трохи поправлялась, то знов занедужувала. Виговський часто навiдувався до Олесi, пробував по тижню й по два в домi тiтки Якилини, але боявся перевозити її до Чигирина, бо вже зайшла негода, почались холоди. Олеся не любила козакiв, з неохотою збиралася їхати до Чигирина i, очевидячки, сама длялась з виїздом.

— Нехай вже моя Олеся перезимує в вас, шановна тiтко, а влiтку ми перевеземо її по теплi та при теплiй сухiй годинi, щоб їй наш Чигирин здався кращим, — говорив Виговський до тiтки.

— То й нехай так буде. Вона в мене, як у рiдної матерi. Я її доглядатиму, як свою дитину. А не дай, Господи, вона зимою застудиться в дорозi в тих степах та на тих степових вiтрах! Що тодi станеться з нею? — говорила тiтка Якилина.

Тим часом настала весна, холодна та непогожа. Вже й Великдень минув, а холоди все не минали, неначе наважились шкодити Виговському й Олесi. Настало лiто. Олеся породила сина Юрiя.

— Знов притичина менi з Олесею! Вже й козацька старшина смiється, що я ховаю десь в Києвi свою жiнку-шляхтянку i боюсь показувати її козакам в Чигиринi, щоб вона не одбила її од мене, — говорив Виговський тiтцi Якилинi.

IV

Як тiльки гетьман Богдан Хмельницький оддав Україну в пiдданство московському царевi, цар Олексiй оповiстив Польщi вiйну. Богдан тiльки й бажав того: в його давно була думка одняти од Польщi ще Волинь за Горинню та Галичину, прилучити цей край до України i зiбрати докупи ввесь український народ. Богдан ще перед тим, як мав вiддати Україну в пiдданство московському царевi, приговорив собi спiльника, шведського короля Карла Густава. Вiн посилав листи до Карла Густава через двох шведiв, польських офiцерiв, взятих в полон в дрижипольськiй битвi з поляками, i намовляв його постановити спiлку з козаками, щоб воювати Польщу. Шведський король послав до Богдана свого посла генерала Вiльгельма Карлуса з подарунками та грамотою. Богдан постановив умову з королем вкупi воюватись з поляками i не ставити миру з ними без обопiльної згоди. Вiн переслав через Карлуса грамоту й подарунки: троє турецьких коней з багатою збруєю, три янчарки, три буйволячi роги i три козацькi кунтушi з вишневого оксамиту, обкладенi перлами та золотом.