— Коли нас ніхто не чує, то я заговорю голосніше про свою любов.

— Я й говорю голосно, бо й мені нема чого таїтись перед вами з своїм коханням. Мій Флегонт часто їзде на довгий час на гастролі, а я без кохання не можу жити й дихати, — сказала вона й пригорнулась своєю щокою до його щоки.

Щока в неї аж пашіла. Николаідос почутив той пал щоки й кохання, спинивсь на ході, обхопив її стан довгими костистими пальцями та вузькими долонями й пявкою вп’явся в її чималі повні уста.

— Сядьмо тут будлі-де на камені, бо в мене аж голова заморочилась, — сказала Софія Леонівна.

Вони пішли далі й угляділи вище од стежки подовжастий плисковатий камінь, не дуже високий, саме такий, що на йому було догідно сидіти. Вони сіли рядочком попліч. Николаідос обгорнув її стан рукою й пригорнувся до неї.

— Я, сказати щиру правду, не держусь в коханні заповідів: даю волю серцю, — промовив Николаідос.

— І я маю істинно такий погляд на залицяння й кохання. Мій чоловік якось обважнів, погладшав, попоганшав. А моє серце палке. Я даю повну волю серцю. Коли воно хоче любити, треба вволяти його волю, а не вважати на якісь там людські звичаї та людські забобони. Кохання — це ж найбільше щастя, найбільша усолода людського живоття. Це ж квіти й пахощі нашої душі. По-моєму, навіть був би великий гріх занехаять або занедбать й задушити це почування, коли воно виникло в людському серці та ще й знайшло собі одповідь і спочування в людському другому серці, — митикувала Софія Леонівна, виправдуючи на свій спосіб свій вчинок.

— І я держусь такої ж достоту гадки та думки: живім, доки живемо, кохаймось, доки животіємо. «Лови хвилю усолоди!» — як сказав якийсь поет, бо живоття не стоїть, а швидко біжить і швидко минає: зривай квітки тоді, як вони цвітуть.

І він знов пригорнув Софію Леонівну й почав міцно цілувати її в уста, в щоки, в очі. Такий пал кохання, навіть така нахабність сміливого Николаідоса дуже припала до вподоби такій розпусній людині, якою в сутноті душі була Софія Леонівна.

Вони вдвох милувались, сидячи на чолопочку каменя та на видноті, серед сяєва ясного вечора. І нітрішечки не вважали на людей.

Тим часом нижче од їх, трохи збоку з-за скелі, виплив якийсь чоловік, доплив до середини самовілки, став на камені й, побрьохавшись трохи руками, поплив знов назад під скелю.

— Он хтось купається нанизу! — промовив трохи з неспокоєм Николаідос.

— Та то якийсь мугиряка купається. Це — животина, що нічого не тямить у нашому житті, в нашому залицянні і навіть не постереже, що ми милуємось.

З-за другої скелі знов виплив на середину течії якийсь другий чоловік, пливучи наввимашки. Його білі руки виникали наперемінку з води й лисніли проти заходу. То був один з міських докторів. Він їх зараз вглядів і впізнав обох. Але їм здавалось, що то якийсь єврей з млина купається та плаває навпомашки, щоб почваниться. І вони все голубились та обнімались.

Їм обом здавалось, що вони зайшли в якісь пущі десь ніби в степах, мов в Аравії; а тим часом Софія Леонівна не знала, що в селян вуха вдвоє або і втроє чуткіші, ніж у городян, а очі далекозорі та далекосяглі без міри. Од млина їх бачили селяни та євреї-мірошники, хоч вони, як їм здавалось, ніби тільки мріли та манячіли коло млина в далечі. В цих пущах часом трудніше сховатись од людського ока, ніж в натовпі здорової людної столиці.

Вже сонце зайшло, але в долині стояла духота, неначе в дуже натопленій хаті або на печі. Високі скелі й усякі камені, розпечені гарячим промінням довгого петрівчаного дня, аж пашіли. Жовтогаряче небо неначе палахкотіло. Самий камінь, на котрому вони примостились, був теплий, неначе вони сиділи на печі. Густий чебчик, що ніби вшивав прегусто землю під їх ногами й був саме в цвіту, аж душив важкими пахощами, прим’ятий і потолочений їх ногами. Одежа на їх пропахалась важким чебчиковим духом. Долина неначе дихала жаром. Цей жар ніби запалював їх і ще гірше дратував нерви.

— Ой душно! Ця скелиста долина гаряча, неначе Дантове пекло. А ми оце в цій духоті, неначе Франческа да Реміні та її любчик Паоло, що літали по пеклі вихром у пекельній духоті й усе-таки почували пал кохання. Ходім звідсіль кудись інде, — сказала Софія Леонівна й раптом підвелась з каменя.

— Ходім, бо й мені вже невидержка! — сказав Николаідос, підводячись і скидаючи очима Софію Леонівну.

Він добре дізнавсь вже давно, що його коханка натуриста та опришкувата й не зносить і не стерпить, щоб їй суперечили, бо вона одразу так і присне, ніби приском,

Вона стояла висока, поставна, з палаючими од кохання очима, з червоними щоками. І йому уявилось, що перед ним виникла, ніби з землі, давня вакханка, освітлена жовтогарячим небом, з дикими очима, що от-от незабаром знавісніє од кохання. Він почував, що й сам ладен знавісніть од приливаючого до серця кохання.

Вони побрались попід руки й вернулись назад, вийшли з тісної долинки на простір і пішли низом по береговині понад Россю. Од Росі потягло вогкістю й прохолодою. Повітря над водою вже одвологло, і вони почутили полегкість і ніби й самі трохи одвологли, прохололи. Поминувши греблю й оселю, вони подались далі тихою ходою й пішли повагом попід вербами та осиками над невисокими буртами берега Росі.