— А покажи лиш мені лебедине перо, коли маєш! — сказала Богаза.

Улас вийняв з пазухи перо. Воно з білого стало золоте.

— Це перо я дала тобі колись на пам’ятку. Ти навіки мій, а я твоя навіки, — сказала Богаза.

Улас вертався через садок і, неначе крізь сон, чув, як пахли квітки в садку, аж дух забивало, як заспівала пісню про кохання Богаза, а вкупі з нею заспівали всі двірські панни, защебетали всі пташки в садку, задзвеніли срібні та золоті листки на чарівничому дереві, що стояло коло палацу Богазиного.

— Раю мій прекрасний! радощі мої! — промовив Улас і почутив, що на його серце злинуло щастя, злинула любов, солодка, пахуча, як південна рожа. А пахощі од квіток лились в гарячому повітрі. Сонце ясно світило. Рожі та білі лелії, левкої та лимонові квітки закивали голівками, дихнули своїм солодким духом; фонтани зашуміли, — і запаморочилась голова Уласова од втоми щастя, од розкоші серця.

Він не втерпів: обернувся, щоб ще подивиться на Богазу. Вона стояла над озером серед лебедів, мов сонце над білими хмарами, і все співала, дивлячись на нього: «Люблю тебе, як сонце в небі, як правду людську!» Улас довго стояв, ніби зчамрілий; йому здалося, що він бачить дивний сон і що він прокинеться, і сон щезне, як марево. А марево не щезало. Богаза нагодувала лебедів і тихо, мов мрія, пішла по сходах в кришталевий палац, облита палким промінням сонця, обсипана дрібними краплями фонтанів. Улас вийшов за ворота.

Того ж таки дня ввечері князь Чолак зайшов до дочки, щоб одпочить в її садку між квітками коло фонтанів. Він сів над озером в мраморному гульбищі. Богаза сіла поруч з ним та й каже до його:

— Нащо ти, тату, так сприяєш Юрушеві, що поставив Юруша так високо над усіма? Він нечесний чоловік, він злодій. Навіщо ти держиш Уласа на чорному дворі, коли правдивішого од його чоловіка нема в усьому твоєму царстві?

— Коли ж я уподобав Юруша за його ласкавість та облесливість. Але, коли хочеш, я вивірю правди в них обох, — сказав князь.

Чолак вернувся до свого палацу, покликав Юруша та й каже: «Коли ти мені вірний та любий, на тобі ключі од усіх моїх палат. Ходи скрізь та правуй і порядкуй. А це на тобі золотого ключика од палати, що під дворцем під землею. Туди тільки не ходи, а ключ держи в себе, бо я старий; щоб часом не згубив де».

Чолак сів на коня і виїхав в ліс на гулянку. Юруш довго обходив усі покої, довго терпів, а далі, як тільки Чолак виїхав з двора, таки не втерпів: одімкнув невеличкі дверці та шусть у підземну палату!

Палата була просторна, але невисока, без вікон. Там лежав князів скарб. Попід стінами стояли діжки з карбованцями та червінцями. Кругом стін на полицях блищав золотий та срібний посуд: полумиски, здорові блюда, кубки дивної роботи, золоті корони, обсипані діамантами. Серед палати на срібній підставці стояла біла мраморна статуя Богази з легким покривалом через одне плече, з рукою, піднятою вгору. На голові в неї блищав ізумруд, здоровий, як голубине яйце. Од його лився світ по золоту та сріблу, неначе од сонця. В одній руці на пальцях статуї був почеплений золотий вінець з здорових алмазів, ізумрудів, сапфірів, топазів та яхонтів. Вінець, обсипаний двома рядками камінців, сяв, ніби був обсипаний зорями. На білій шиї в статуї блищало те дороге намисто, котре знайшов Юруш.

В Юруша запаморочилась голова од блиску тих скарбів. Він не втерпів: одчепив дорогий вінець і сховав собі за пазуху. Золото так засліпило йому очі, що він не примітив, як піднята права рука статуї звісилась вниз. Юруш з жадобою кинувся на червінці й понасипав собі усі кишені. В його руки й ноги трусились так, що він ледве знайшов двері й потрапив у них.

Тільки що він одчинив двері й хотів вийти, а за дверима стоїть Чолак з дочкою.

— Так такий ти мені вірний! Чи ти ба! — крикнув Чолак. — Давай сюди все, що ти поцупив там, що не належалось до тебе. Бо я ж не дарував тобі тих скарбів.

Юруш зблід і мовчки оддав вінець, але з кишень червінців не витрусив. Чолак пхнув його в другі маленькі дверці, в підземну темну кімнату, і запер замком.

Тоді він покликав Уласа, оддав йому всі ключі од палат, оддав золотого ключика та й каже: «Дивись же ти за всім моїм палацом, а це золотий ключик од моєї скарбниці. Ходи туди щодня, та з усього дорогого посуду стирай порох».

Князь знов повісив дорогий вінець на руку статуї. Улас ходив щодня в царську скарбницю й не взяв ні однісінького червінця.

Ото Чолак вивірив у його правди, та й каже: «Яку ж тобі плату дати за твою щирість та вірну службу? На тобі миску червінців хоч на перший раз».

— Нащо мені червінці, та ще й дурно. Я ще їх й не заробив; а дурнісінько брати плату я не хочу, — каже гордовито Улас.

— Коли не хочеш золота, то я оддам за тебе мою дочку, бо вона ні за кого не хоче йти заміж, тільки за тебе.

— На це я пристаю, — коли ваша така ласка, — тихо промовив Улас.

Князь присудив стяти Юрушеві голову, але Богаза випрохала в батька йому живоття. Його випустили з палацу тільки в тому, в чому він стояв. А Улас каже: «Візьми ж хоч нагайку на спадок, бо ти ні до якої роботи не здатний, а здатний тільки файдою когось приганять, та ще й красти. Іди до батьків, кланяйся їм та скажи, нехай йдуть до мене жити та мед-вино пити».

Другого дня справили в палаці весілля: Богаза вийшла заміж за Уласа.

Юруш вернувся до батьків, нічого не робив, все пив, спав та байдики бив, ще й задумав нагайкою приганять до роботи батька й матір. Вони довго терпіли, але не стерпіли того, перейшли жить до Уласа. Юруш, розпаскудившись на панстві, не брався й за холодну воду. На лихо йому, ще й хата згоріла. Юруш зостався без шматка хліба на старість. Він мусив забрати торби та й пішов в світи старцем.

1885 року.