— Нічого не буде! — віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.

— Як? — здивувався той.

— Так… документів нема!

— Та нам же громада цю землю одсудила…

— То що, що громада?..

— А в його хіба є? — запитав Чіпка про свого супротивника. Секретар глянув, як п’ятака дав, і знов шморгнув носом.

— Підожди, — сказав він Чіпці, ідучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде уже й три… Бачить він: люди то приходять, то виходять з суду, а його все не кличуть… Бере його нетерплячка; нудиться він… Коли це — виходить сторож:

— Іди до секретаря! — сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.

— О-о! вже повів… чує муха, де струп!і — сміялися вони услід Чіпці.

Чіпка увійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.

— Ага! — глянувши на Чіпку, сказав секретар та А знову вп’яв очі у діло. Чіпка стояв у порога; мовчав.

— То тобі Порох просьбу писав? — не дивлячись у вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.

— Порох.

Мовчанка. Чіпці аж важко стало…

— А що дав?

— Нічого не дав.

Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

— Знаєш що?.. — почав він — і запнувся. — Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…

— Х-хе! — хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.

— Чого ти хекаєш?

Чіпка мовчав.

— А де ж та правда, коли так?? — уголос подумав він.

Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: «Ой, який же ти молодий та зелений!»

Чіпка глянув на секретаря, очима вони стрілись. Mишачий погляд не видержав палкого та гострого і в одну мить перебіг на діло.

Знову мовчанка.

— Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, і себе…

— Рука б мені одсохла от по сю!.. — скрикнув Чіпка, показуючи на локіть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши.

— Ов-ва!! — гукнув секретар услід йому. — Гарячий який… Гляди лиш, щоб не опікся! — докінчив він, йдучи за Чіпкою.

Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.

Чіпка гордо й швидко йшов чер’ез хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою і показуючи очима на секретаря.

— Сутяжище! — бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися, давали йому дорогу… Він потяг напрямки до Пороха.

— А що? — зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.

— Проклятий!.. каторжтптй!.. недаром його у три погибелі скрутило…

— Як caмe?

— Хоче п’ятдесят карбованців… За мою землю п’ятдесят карбованців!! Х-хе!!! І кари на вас немає.

— Отак воно завжди. Ти думаєш, як воно робиться?.. — підогріває Порох. — Не підмажеш — не поїдеш… Суха ложка рот дере… ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі… Хоч би промочити…

— А горілка є? — якось понуро спитав Чіпка.

— Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка… Бач! — і Порох показав над вікном порожню пляшку.

Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хатї — хмурий, як ніч, німий, як домовина.

Порох обома руками схопив карбованця — та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а у руках — з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею…

— Не журись! — сказав він Чіпці: — повна пляшка… Вип’ємо! — підсолодивши голос і на Чіпку глядя, каже він. — Добре, що чортяка виніс кудись Гальку… Вип’ємо! га?..

Чіпка мовчав.

— Будьмо здорові! — обернувся до його Порох і перехилив в рот чарку горілки.

— На здоров’я…

— А нашим ворогам на пропасть! — додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку. Чіпка випив і собі.

— Що, посолодшало?

— Кий біс!

— Випий ще — посолодшає…

Підносить Чіпці чарку… Той простят був уже руку, щоб узяти, та Порох вилив собі чарку в рот.

— А що, правда, гірко?! — сказав він, жартуючи. — Ну, на, на — підсолоди…

Чіпка випив і другу чарку… Посоловіло в віччю; вдарило в голову… Він заходив по хаті; розпустив язик; дав волю серцю — став батькувати, лаятись… Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами…

Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров’ю, у чоловічках засвітили огні… Коло серця — немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руки голову — заснув…

Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок та випивав по повній… аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горілка — тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання нахильці випивши й останню горілку, — і став ходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпкя, прихилявся, прислухався, торкав його, будив… Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати…