— Пам’ятаю.

— За тридев’ятьма глибинами та за тридесятьма днами живе він, сердешний, в тяжкій неволі конає. Сам огняний — огнем і живе: огонь їсть, огонь п’є, огнем і дише… Колись я гуляла по глибинах безодніх, опускалася аж на саме дно. І чую — під дном тим щось гуркоче-стукоче, аж дно вгинається — двигоче. От я припала до дна ухом, слухаю — що воно. А там шкварчить, шипить та гамселить! Я візьми постукай та й гукни: — Легшенько, — кажу, — легшенько! Чи бач, — кажу, — як розходилися, — покою нікому немає! — «А ти хто такий?» — звідтіля глухо доходить до мене. — Хто б я, — кажу, — не була, а ви чого там такий гармидер підняли? Глядіть, — кажу, — як доберусь до вас — знатимете, хто я! — «Ану, — каже, — доберись, доберись. Як то ти доберешся?..» Знаєш: дратує мене. — Не дратуйте мене, — одказую їм, — бо я Чорториєві як накажу, — зразу він до вас докрутиться. А як добереться, то глядіть, щоб, бува, й душами не наложили! — «Накажи, — регоче, — накажи. Ми ще йому звідсіля й помочі дамо…» Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я Чортория: «Крути дно!» А він зразу беркиць догори ногами! Угородив свої роги в землю та як поверне, так і забулькотіло навкруги. «А що, — питає звідти, — вже почали?» — Почали, — одказую, — починайте й ви! — Коли це — як загуде, як бухне! — кругом усе так і затремтіло… Раз! Удруге! Утретє! Дно так ходором і ходить, устояти не дає. А Чорторий з цього боку одно крутить, одно крутить, аж вода піниться-булькоче. А це — як скрикне Чорторий, як ухопить мене щось, як підніме вгору, так я і опинилась поверх води. Дивлюся: мій Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А так гін з троє від мене, серед пінявого моря, десь узялася гора висока-страшенна; на самому шпилі дірка, і звідти щось дише. Дише-дише, аж вода кругом кипить, а воно не перестає. Вергає піском, камінням, слинить шевською смолою, вонючою парою дух забиває… Коли це — вилазить з дірки страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче… «А що, — каже, — злякалась? та й мене налякала, нехай тобі всячина… Ачхи-и!» — і як чихоне, так димом та попелом і покрилася. «Оце, — каже, — видно, трохи води в ніс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою знався, давно і світа бачив. Іч, який став! Ану, вище підсунуся та погляну». Та й почав вилазити. Кругом огонь так і паше, а він лізе: «Оце, — каже, — яка мала дірка. Ану — роздайся!» Та стук у боки гори ліктями!.. Так гора ходором і заходила: лущить, роздається, а він лізе-лізе… Виліз, сів, ноги звішав, з ніг гаряча смола ллється. «Отак, — каже, — саме добре. Що-то давно світа не бачив, — як радісно серце забилося! А тут тепер перемін-перемін… Що то таке?» — показує на Землю. — Земля, — кажу. «Чого ж вона, — питає, — така зелена та пишна?» — Так і так, — розказую йому все, — як жили колись, як тепер живемо. — «То ти, значить, мені й родичка, — далі каже. — Я, — каже, — Огневик, рідний брат твоєї матері; ти, значить, мені племінницею доводишся». — Може, — одказую, — й так, — «Еге, — каже, — так, так… Спасибі тобі, що ти хоч нехотя допомогла мені, старому, світа побачити; я вже думав — сконаю в тій глухій неволі. Я тобі, — каже, — поки й мого віку, дякувати за це буду. Я б тобі й тепер оддячив, та не знаю чим». — Он, — кажу йому, — сестра моя на землі яких собі іграшок наробила, а мені, — кажу, — ні з чого. — «Ні з чого? — питає. — А візьми лиш грудку глею». Я взяла. — «Ліпи з неї, що хочеш». А я розплескала-розплескала ту грудку та й кажу: — Вже! — Думаю: «Що то воно буде?» — «Уже? — пита. — А ке сюди!.. Держи, — каже, — в руках, я дихну». Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається та плюсь із рук у воду… Дивлюся — невеличка рибонька у воді грає, срібна луска, золоті пірця… Так і біга біля мене, так і ходить; я за нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною… Плещемося у воді, граємося, а дядько регоче. — «Оце, — каже, — тобі й іграшка. Схочеш, — каже, — ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер, — каже, — прощай, бо, довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало». Та й посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не доходило…

— То у тебе, — пита Правда, — й рибонька є? А покажи мені, яка вона?

— Добре, — каже, — сестро, ходімо до берега.

Пішли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, як скрикне:

Рибонько, рибонько,
Срібная лусочко,
Золотії перця,
Плинь до мене, моє серце!

А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.

Угледіла Правда та й не стямилася… Все їй своє — зелені долини, пишні квіти, ліси буйні — все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула тоді Правда, до Кривди повертаючись:

— Сестро! — каже, — що хоч бери, тільки намнож мені життя на землі!

А Кривда їй і одказує:

— Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.