— Так, так, утекла! — промовив він, і досада ущипнула за серце. — От раз приходилось побачити, — узяла і втекла, проклята! Куди ж би їй тікати?

— Куди? у болото! — одказав Грицько.

Івась задумавсь і пішов уперед. Разів з двадцять окрутнувсь він коло того місця, проходив його і вздовж і впоперек, додивлявся, чи немає де ямки, прогортав траву, — нігде немає гадюки, і сліду ніякого не видно.

— Хай їй біс! Ходім назад, — рішив він.

Вертаючись, хлопці почали шпурляти груддям і цеглинням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здіймали угору стовп зеленої, аж чорної, води; накидалися на жаб, і — боже! — який радий був Івась, коли йому довелось одну розчавучити здоровенною цеглиною.

— Ото б було і гадюці! — скрикнув він…

— Де то се наш Василь? — спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дійшли до бурти.

— Та він і не вертався з того часу, як пішов ховатись, — одказав Івась, сідаючи коло брата.

— Дума, що шукають? Чудний! — рішив Грицько і повернувсь на траві лицем до неба. Глибоке і широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому ні хмарочки, ні плямочки, ні об віщо очам зачепитись по його аж синій блакиті.

— А ти знаєш, його мати з ким не стрінеться, то все розказує, який він у неї розумний, — перекидаючись на живіт, знову почав Грицько. Івась ліг на бік і підпер голову рукою.

— Оце, каже, у дяка вивчу та ще і в школу віддам. І батько, каже, пише з полку: віддай безпремінно Василя у школу.

— То що, як у школу віддасть? — якось призро спитав Івась. — Щоб навчитися сестру дужче бити.

— Вивчу, каже, та й одішлю до батька, — батько, кажуть, полковим писарем, чи що, — так до батька ото й відішле, а не то, каже, по духовному поведу, у паламарі або в дяки.

— Буде горобців на дзвіниці лякати! — додав Івась.

— Піди ж ти! А он як розказує та розписує, коли лучилося раз апостола у церкві прочитати, — так читав, так читав, як по-писаному! А дяк хвалився батькові: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з місяць усе учив, та й то разів скільки у церкві помилявсь. І що б він не зробив — то все гаразд, усе до ладу, а от Галя що зробить — то все не так, — помовчавши, додав Грицько.

Іван нічого не одказав, тілько глибоко зітхнув.

— Якби і в нашого батька були такі достатки, Грицьку, як у його, хіба б нас не вчили… — не швидко обізвавсь Івась.

— Якби ж то! — зразу одказав Грицько та й схопився. —Ти думаєш, і в Василевого батька багато їх? То тілько вона слебезує всюди, що він сотню рублів у рік получа. Получа, а де вони? Додому ж ніколи нічогісінько не шле. То вона тільки таку ману пуска та витіва і грамоти, і школу. Дума, як з ратієвської дворні, так і велика пані. Прищиться куди як! А про Василя вже того — і такий, і он який, трохи не зорі з неба зніма. А батько каже, що Василь її ні к бісу нікчемний, отак по бур’янах ховатись, мов вовцюга, та цілі дні вилежуватись — йому дай. От і тепер, що хоч дам, тілько ходімо шукати, — то десь у бур’яні і знайдемо.

Іван зареготавсь.

— Ану ходімо, справді.

— Ходімо.

Брати разом посхоплювались і кинулись іти.

— Ти бачив, куди він ішов? — спитав Грицько.

— Він туди, на Ратієвщину подався.

— Ну, так і є. Десь у рові або спить, або лежить.

— Васси-и-лю! — гуконув Івась своїм чистим і тонким голосом, аж луна роздалася.

— Підожди, не гукай. Ми його і так десь у рові або в бур’яні набредемо. Ти йди туди, а я — сюди. — І брати розійшлися, похиливши в обхід Ратієвщини.

Кругом високої кам’яної стіни, колись білої, а тепер полупаної, проліг не так глибокий, як широкий рів. Окіп поріс чорнобиллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бугилою. Від того, що сонце ніколи не заглядало у се тінисте місце, дощова вода нікуди не стікала, тут завжди було вогко, аж холодно. На дні рову під лопухами копицями гніздились жаби, чорні, здорові, окаті, а на окопі знай бігали сірі та зелені ящірки. Тута ж іноді і дохла собака або кішка дотлівали; мурав’я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарі дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике і пустельне місце! І нащо цей рів здався коло такої високої кам’яної стіни? Від татарви лихої? Від злодіїв, розбишак лютих? — Ні.

Покійний князь Ратієв, як заходився будувати собі дворище, велів той рів викопати. Сотні кріпаків місяців зо два тілько й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких місцях і до води докопалися, а то воду спускали аж із озера, — тоді і озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було, — кругом двору, наче річка текла, облягав його водяний рів; тілько коли глухої залізної брами перекинули залізний місток, та й той часто-густо приймався. І ніяким побитом тоді не можна було добратися до двору. Як кріпость та, стояло те дворище у степу проти міста і грізно дивилося на його своїми високими бійницями, у широких пробоях тих бійниць тирчали горлаті жерла пушок, з котрих у великі свята, от як на різдво або на паску, стріляли. Дворище займало десятин з десять поля; багато там люду було поселено, і ніхто не знав, як там живуть вони, ото хіба тільки пушки давали ознаку, що ратієвці святкують свято… Чудний той був князь Ратієв, — низенький, окадкуватий, оброслий волоссям, як звір, воно у його не тільки на щоках і під очима поп’ялося, а й на самому кінці носа, мов бородавка, чорнів кущик; а очі у його? страшні-страшні, як у кроля, червоні, і угору він ними ніколи не дивиться, все у землю; коли ж зводив їх на кого — то недаром! Грізний він був, палючий, як порох, упертий, як камінь, і вередливий, як дитина. Сказав що робити — роби. Оце висила кріпаків ловити живих зайців і напускати у садок… Чуєш гвалт собачий, гук людський, топіт, біганину, а рушниці одно і знай — палять, гукають, — ото Ратієв полює зайців у садку. Або загада човни стругати. Нароблять човнів; в темну-темну ніч спустять їх у рів на воду, ще й позв’язують; і не тільки на човнах, а й на стіні понатикають свічок… огню-огню кругом, мов пожежа. І здалека видно, як огненна в’язка човнів тихо пливе по чорному дну рову, музика тне, люди, як не порозриваються, співають, — ото Ратієв загадав покататися. И нікого він до себе не приймав, ніхто в його ніколи не бував, все те сам і з своєю двірнею витіває. Городяни спершу боялись, а то і привикли, та так привикли, що коли зачують — Ратієв оте загадав зробити, — трохи не усе місто виходило дивитися на ту чудну і дивну затію.