Старий було гримне на неї:

— Чи ти дурна та божевiльна! Чом ти не йдеш? Люди хорошi, чесного роду, парень бойкий; чи тобi поповича, чи купця треба?

— Василя, а коли не Василя, то й нiкого!.. — каже було Маруся. Мати її у сльози, а батько було аж розсердиться та й крикне:

— Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєшся, а там стануть i тебе люди цуратись, i досидишся до сiдої коси.

— Дарма, таточку. Без Василя не страшна менi i домовина, не то сiдая коса.

Здвигне тiльки плечима Наум, подума: "Нехай ще до того году", — та й замовчить. I йому жалко було, що про Василя не було нiякої чутки: бо вiн його дуже любив i усе надiявсь, що вiн з собою що-небудь до пуття зробить.

От i м’ясницi пройшли, i усюди пiшла слава, що Дротiвна Маруся i горда, i пишна: за тутешнiх парубкiв не хоче, а жде собi панича iз-за моря. Вона про сюю славу знала, смiялась i каже було: "Дарма! I пiдожду". Парубкам же хоч i крiпко досадно було, що така красива i багата дiвка у лад не дається, та нiчого було робити: силою не озьмеш.

Пройшов i пiст, вiдговiлись i — слава тобi господи! — дождались воскресенiя. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, iмберю, бiбкiв, шапрану, i спеклася паска i висока, i жовта, i ще у печi зарум’янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранцi з батраками понесла до церкви на посвященiє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало i грудку солi i, розiславши на цвинтарi у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила, бо Настя пiсля недуги не пiшла з двора. Наум же став у церквi божiй i молиться.

Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справдi молився, а не ловив вiтрiв, не розглядав i сюди i туди, а стояв як треба, неначе перед самим господом, царем небесним, i тiльки слухав, що читають i спiвають. А сьогоднi, у такий великий празник, вiн ще бiльш молився, i на серцi так йому було весело, як i усякому богобоязному, кого приведе бог дождатись великодня.

От, як вiн стоїть i молиться, служба божая спiвається, вийшов насеред церкви читати апостола… i хто ж? Василь!.. Наум дивиться — i сам собi не вiрить, чи се вiн, чи не вiн? Розглядiв хорошенько — аж зовсiм вiн! "Та вiн же овсi неписьменний! Як же вiн буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам’ять? Побачим!"

От Василь вже i "Павла-чтенiе" сказав та й почав… та що за голос важний! Чистий голосний пiдбасок та понятний!.. От Наум i дума: "Бачив я слiпорожденного, що читав псалтир так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться… хiба чи не хваста? Може, напам’ять вiд дяка перейняв, та буцiмто й письменний?.. Так отже за титлу було зачепився та й розiбрав потроху… от i дочитав без помилки; от i алiлуйю по закладкам знайшов… Нi! Якби неписьменний, то не зумiв би апостола, та ще й на самий Великдень, прочитати!"

Прислухається Наум, Василь спiва. Як же почав херувимську, так таку, що й сам дяк не умiв в лад узяти, а Василь без запинки так усi голоси i покрива, i переводи виводить, сам i кiнча, сам вп’ять i почина. Тогдi вже Наум зовсiм положивсь, що Василь став письменним: та коли ж вiн справився i де пробував? "Нехай, — дума собi, — опiсля знатиму".

Як вийшов панотець зо хрести паску свяченую почитувати i народ рушив з церкви, Наум зопинив Василя та зараз i каже:

— Христос воскресе!

От, похристосувавшись з ним, як довг велить, i каже йому Наум:

— Чи ще ти нас, Василю, не забув?

— Нехай мене бог забуде, коли…

— Добре ж, добре, сину! тепер не до того. Приходь до нас розговiтись; а хоч i пообiдаєш, коли не пiдеш додому.

— Ви менi i дом, ви i родителi…

— Добре ж, добре. Приходь же, не забудь; я ждатиму.

Сказавши се, Наум поспiшав додому i дорогою собi дума: "Не дуже ж я добре зробив, що, не розпитавши Василя, що вiн i що з ним, та й покликав його до себе. Може, вiн вже об Марусi i не дума, а може, вже i жонат, а я тiльки потурбую Марусю i знов розважу її тоску. Та хоч би i не те; так, може, ще вiн не вiдкупився вiд некрутщини, так що тогдi робити! Та вже ж побачу. Дасть бог розговiтись, а там буду поправляти, що напортив з радощiв, що побачив неждано Василя, та ще й письменного! Вiдкiля йому бог таку благодать послав? Правда, дитина розумна! Йому б тiльки дяком бути".

З такою думкою прийшов додому i не каже жiнцi нiчого, що кого вiн бачив. Прийшла й Маруся i принесла усе свячене, й байдуже! Бо вона як не стояла у церквi, а при пасках, то й не бачила Василя. Розстановила усе на столi, як треба, i налагодила, та й дивується з матiр’ю, що батько не сiда розговлятися, а ходить собi по хатi та дума.

Аж ось дверi — рип! — i Василь у хату. Маруся так i не стямилась i крикнула не своїм голосом: "Ох, мiй Василечку!" — та й стала як укопана. Стара Настя тож врадувалась, неначе бог зна чому, i кинулась до Василя i похристосувалась. От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять i тiльки поглядають, вiн на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от i каже їм: