Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягається, пiдперiзується, а сам труситься, неначе з переляку, i каже собi нищечком:

— Господи милосердний! дай моїй дочечцi доброго чоловiка; не за мої грiхи, а за її добрiсть пошли їй щастя.

От вже стукнули i вдруге, теж тричi, палицею.

Наум, одягшись зовсiм, iзмiв iз скатертi, що на столi, i, посунувши хлiб, що завсегда лежав на столi, к покуттю (а за тим Настя засвiтила свiчечку перед богами), сiв на лавку в кiнцi стола й дожидається.

Аж ось стукнули пiд дверима i втретє, теж тричi. Тогдi Наум перехрестився i каже до них:

— Коли добрi люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! iди ж сiдай i ти.

От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла i, перехрестившись тричi, сiла бiля Наума.

За Наумовим словом ввiйшли в хату двоє старостiв, люди хорошi, мiщани, у синiх жупанах аглицької каламайки, поясами попiдперiзуванi, з паличками, i у старшого старости хлiб святий у руках. За ними ввiйшов Василь… крий матiр божа! — нi живий, нi мертвий: бiлий як стiна.

Пришедши у хату, старости помолились богу святому i поклонились хазяїну i хазяйцi.

Зараз Наум (хоч i знав їх дуже добре, а тiльки для закону) пита:

— Що ви за люди й вiдкiля, i за чим вас бог принiс?

Старший староста й каже:

— Прежде усього подозвольте вам поклонитись i добрим словом прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; i коли буде теє, то ми i онеє; коли ж наше слово буде невлад, то ми i пiдемо назад. А що ми люди чеснiї i без худої науки, то от вам хлiб святий у руки.

Наум, узявши хлiб, поцiлував i, положивши на стiл край свого хлiба, каже:

— Хлiб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сiдайте, добрi люди! До чого ще дiйдеться, а ви своїх нiг не турбуйте, може, й так здалека йшли. Аз якого царства, з якого государства?

Старший староста i каже:

— Ми є люди нiмецькiї, а йдемо з землi турецької. Ми собi ловцi, удалiї молодцi. Раз дома, у нашiй землi, випала пороша… Я i кажу товаришу: "Чого нам дивитись на таку шквирю, ходiм ськать усякого звiрю", — i пiшли, їздили, слiдили i нiчого не получили. Назустрiч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От пiсля зустрiчi вiн каже-говорить нам такiї речi: "Ей ви, ловцi, добрi молодцi! услужiть менi службу, покажiте дружбу: ось якраз попалась менi лисиця або куниця, а трохи чи не красна дiвиця, їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможiте, пiймайте; чого душа захоче, усього вiд мене бажайте. Десять городов вам дам i скирту хлiба". От ловцям-молодцям того i треба. Пiшли ми по слiдам, по усiм городам. Перш слiд пiшов у Нiмеччину, а далi у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не пiймаємо. Усi царства-государства пройшли, а її не знайшли; от i кажемо князю: "Не тiльки звiра в полi, що куниця; пошукаємо деiнде, найдеться й красная дiвиця". Так наш князь затявсь, при своїй думцi зоставсь. "Скiльки, — каже-говорить, — по свiту не їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куницi, нiби красної дiвицi, не видав". От ми усе по слiду йшли та в се село — як зоветься, не знаємо, — прийшли. Тут вп’ять пала пороша, ми, ловцi-молодцi, давай ходить, давай слiдить; сьогоднi рано устали й зараз на слiд напали. Пiшов наш звiр та до вас у двiр i з двора до хати; тепер жалаємо його пiймати. Певно, вже наша куниця — у вас у хатi красна дiвиця. Нашому слову кiнець, а ви зробiте нашому дiлу вiнець. Вiддайте нашому князю куницю, вашу красную дiвицю! Чи вiддасте, чи нехай пiдросте?

Поки староста це законне слово казав, Маруся у кiмнатi усе поклони била, щоб батько вiддав її за Василя, а вiн, сидячи на лавцi, скрiзь дверi дивиться на неї та теж то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав i прийшлося батьковi одвiтне слово казати, вона так i припала до дверей, i слуха.

От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далi i каже:

— Не вмiю я до прикладу у сiм дiлi сказати… Спасибi вам за вашу працю. Iдете ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарцi?

Маруся, як се почула, та в голос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула:

— Ох менi лихо! А чому ж се так? А Василь так об землю i кинувся, та аж придiвз навколiшках до Наумових нiг, та цiлує їх, та гiрко плаче i просить:

— Будьте менi батеньком рiдненьким! Не гнушайтесь бiдним сиротою!.. За що в мене душу вiднiмаєте?.. Не можу без вашої Марусi жити! Буду вам за батрака вiчно служити… Буду усякую вашу волю сполняти… Що хотiть, те й робiть зо мною! Дайте сиротиночцi ще на свiтi прожити!..

Тут i Маруся, забувши, що їй гоже i що нi, вибiгла тож собi i впала до нiг отцевських, i просить, i плаче, то кинеться до матерi, i руки їй цiлує, i приговорює:

— Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матiнко моя рiднесенька! утiнько моя, перепiлочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте менi, бiдненькiй, ще на свiтi пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держiть мене як дочку, нехай я буду вам замiсть наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити i не охну. Не давайте менi нiякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати i шанувати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте менi з Василечком пожити, щоб i я знала, що то за радiсть на свiтi!..