— А що, — каже, — брате? Чи наша віра?

— Наша, — кажу, — вельможний пане…

— А ну, перехрестись.

Перехрестивсь я, окаянний. Потерло мене трохи, чесна козацька кров у мене обізвалась, а проте перехрестивсь.

— Ну, їдь же, — каже, — собі до куріня.

Приїхав я, аж той курінь увесь обсипаний валом. Впущено мене через рів у ворота. Як уїхав я та гляну, то в мене і в очах зарябіло. Повно козаків, та все ж то повбирані так, що й не розказати: кармазин коло кармазина, срібло коло срібла, золото коло золота. Так як-от часом зимою зайдеш у винницю та присядеш коло печі погрітись та подивитися, що там у тій печі робиться того жару: і червоне, і жовте, і синє, горить, ходить, мигтить і мріє, аж ніби ворушиться все; так у тім таборі ходили один поуз одного гайдамаки: той у червоному, той у жовтому, той у блакитному, а золото на їх як огонь сяє, що очима не зглянеш. Насилу я трохи освійчивсь, що вже не так дико мені між ними стало. Поставив я свого коня до ясел. Ніхто мене не питає, що я за чоловік. Вештаюсь я поміж ними, як дома. Дивлюсь, аж Ласун уже тут: ходить, заклавши руки за пояс, тільки вильотами помахує; з старшими вже запанібрата, а мене буцім і не бачить: тільки погладив уса та бровою моргнув, подивившись на мене зубоча. А мене зносять такі думки: «Викажу їм Ласуна! Признаюсь, хто я такий! Зостанусь між запорожцями!» Так і товариш же Ласун: як товариша зрадити? А про те в мене й думка не зворухнулась, що се ж наші браття?.. Тоді ще я так не зміг рахувати — щиро послужив шляхті. А вони ж то, горопахи, мені радіють, як рідного брата вітають; дорога одежа в них купами, — надівай яку хоч одежу. Звісно, страшний суд настає; бог знає, кому жити, а кому вмирати, то нехай, кажуть, козак хоч перед смертю покрасується, як у городі рожа, а винесе бог із огню в дорогих саєтах — нехай користується на здоров’я.

На другий день приїжджає й Лобода з Гладким. Поприбирались мужиками і привели нібито коней продавати. Ласун сам і торгував у їх, і могорич із ними пив, та нишком і сказав, що Чортовус жде, поки постягаються його чати, бо тепер ще тільки дві чати зійшлось, а ще дві злучаться з ним у Мазепиній Могилі, що завтра ми туди рушимо, то щоб князь був готовий і держав ногу в стременах, а з нас або Ласун, або я дамо дропака та князеві дорогу покажемо. Виправили тих коноводів, а самі другого дня пішли у Мазепину Могилу. А та Мазепина Могила та єсть то острів, увесь у бору, а кругом таке грузьке багно, що щ чоловік, ні кінь, ні собака не перебреде; а на той острів через багно висипано три греблі. Незабаром підійшла ще одна чата з великою здобиччю. От, як зробивсь під той час галас і крутанина в таборі, то я улучив щасливу годину та на коня та драла. Прибіг у Полонне під замок, під Київську браму, стукнув, — не пускають мене, бо не пізнали: жупан на мені перловий, ґудзики рубінові, пояс литий, шапка соболева, — та насилу вже впустили. Зараз мене до князя. «Так і так, милостивий князю, ще тільки однії чати дочекаються та й рушать під Костянтинів, бо чуються на силах. Треба поспішати, щоб не випустити їх з того острова».

Зараз усе військо на коней, а піхота на підводи; забрали гармати й порохи, поїхали. А я конем попереду, дорогу показую. Було то полювання на страшного звіра, що й очі, й уха, і чуття добре має, а ще луччі — лапи. Заказано під великою карою, щоб ніхто не гомонів і люльки не курив. Звернули з шляху; потяглись лісом мовчки, тихо; тільки коли-не-коли колесо гарматне чи возове стукне, наїхавши на корінь, або трісне суха гілляка. Ішли день і ніч з малим одпочивком, а далі влізли у таку гущину, у такі нетрі, вертепи та вибої, що ледві-ледві витягали вози та гармати з того ковтуна. А тут ніч темна така, що тільки навмання вгадуєш дорогу. Далі таки, дякувати богу, вийшли без пригоди з тії багнюки і вибрались у рідкий бір. Я зліз з коня та з радощів аж землю поцілував. Про запорожців уже і байдуже. Сказано, молодий, хисткий — нікому було покріпити… Ото ж скоро вже дійшли і до того пасічника, що ратища струже. Обскочили його кругом і взяли в свої руки. А він тільки подививсь, піднявши вгору брови, та сказав: «От же вражі ляхи таки пронюхали!» — а потім знов насупивсь та й байдуже: знає вже, що коли не сьогодні, так завтра смерть. Та такий же старий та сивий був пасічник, що ніхто його не бив і не лаяв. Посадили його на віз, ще й сіна підмостили — та й поїхали до Мазепиної Могили.

Переночувавши в невеличкім сільці, вранці позганяли мужиків з околиць з ралами та з сокирами. Було їх душ, мабуть, з тисячу. Рушили дальш, і вночі прийшли до якогось урочища. Там, видно, колись була таборщина, бо лісу некільки гоней вирубано і позоставались рови й вали. Усовітував тут один козак перегодити, аж поки на небі зайдуть Козарі. А небо було чисте, як хустка, і скрізь зорями заіскрене. Та князь боявсь, щоб гайдамаки тим часом не довідались.

— Не бійтесь, — каже, — ніхто сюди не прийде, бо кажуть, що се місце закляте: тут, кажуть, по ночах відьми та упирі вигравають свої штуки; з того-то воно й зветься: Куцого Чорта Слобода.