Про УКРЛІТ.ORG

Маруся Богуславка

C. 39
Скачати текст твору: txt (399 КБ) pdf (374 КБ)

Calibri

-A A A+

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА
І

Навіки, так, навіки утопила
Вона тебе, козаченьку, в жалю, —
Не смертю, ні! А тим, що поновила
На чужині любов і жизнь свою.
За матір’ю всепітую молила
Вселити їх у рідному раю,
А за царем скрізь по світах літала
І мислями квітки ума зривала.

ІІ

Не знай про се… Сумуй, молись богам,
Лежи крижем, розп’явшись, серед церкви
І надихай в серця своїм братам
Невидані заупокійні жертви.
Задай таку роботу козакам,
Щоб кидались у домовинах мертві.
Молись, лютуй і помстою кипи,
Турещину в людській крові топи.

III

Не знай… Коли ж дознаєшся, козаче,
То бурний дух твій полом’єм ригне,
Гарматою твоє палке-гаряче
Розірветься, всю землю струсоне,
І сатана у тартарі заплаче,
Як про твою кончину спом’яне:
Бо мусить з три десятки років ждати,
Щоб виявивсь такий козак завзятий.

IV — Х

— — — — — — — — — — — — — —

ДУМА ДРУГА

Над Босфором ніч солодким
        Ароматом дише;
По садах не віє вітром,
        Листєм не колише.
І не дише, й не колише
        Листочка злегенька,
Бо заслухалась темненька
        Співів соловейка.
Зазирає в тихі води
        Божими очами
Небо, сповнене огнями,
        Дивними дивами.
На небесні дивні твори
        Очі задивились,
Думки в глибоченнім [морі]
        Тихих зір втопились.
Пахощі солодкі й співи
        Серце д’ серцю клонять, —
Не словами, цілуваннєм
        Любощі говорять;
А дівочі чисті очі,
        Тихі, одинокі,
Задивились серед ночі
        На дива високі.
Обізветься з свого ложа
        До дочки матуся:
«Що ти робиш, серце доню?» —
        «Богові молюся». —
«Як! Без образа й поклона,
        Без хреста святого?» —
«Я з балкона, як з амбона,
        Бачу, мамо. Бога,
І в храму моїм сердечнім
        Перед ним хилюся
Безначальнім, безконечнім», —
        Прорекла Маруся.
«Доню, серце! Ти говориш
        Мов не християнка:
Ти якогось Бога твориш,
        Наче, — тьфу! — поганка». —
«Не творю: передо мною
        Всемогущий сяє,
Серце й розум пресвятою
        Думкою сповняє.
Тільки берег океану
        Зорявого бачу, —
І щаслива, і мов тану,
        І в восторзі плачу.
І молилась би й не вмію…» —
        «Чудотворний лику! і
Одверни від неї мрію
        Бесурменську дику!» —
«О, не вмію!.. Коли б гуслі
        З моря й гір зробити
І на них не струни, думи
        Серця почепити,
І зефіровими 108 крильми
        В них зарокотати, —
Може, й я б тогді зуміла
        Глас до Бога зняти…
Молючись, тепер німую…» —
        «З нами хресна сила!» —
«Тільки тихим серцем чую
        Херувимські крила,
Що на мене ніби з раю
        Пахощами віють…
Вгору руки простираю
        А уста німіють». —
«Бачу, доню! Це все роблять
        Із царем розмови
На тій башті безголовій,
        Що хіба орлові
Із-за хмар туди спускатись
        Та сові з півночі
Звідти хижі витріщати
        Невсипущі очі.
Я казала: «Не дивися,
        Доню, в мідні труби;
Не дивися, доню, бійся
        Розумові згуби». —
«То не зорі, людські душі
        Попід небом сяють,
І котру Господь потушить —
        На землі згасають.
Зорі ті не нам лічити,
        Як і засвітити,
То шкода того й вчитись
        Господа гнівити.
Бо й за те (сама се знаєш)
        Всеблагий накаже,
Як хто пучкою на місяць
        Чи на зорю вкаже.
Се все цар-невіра робить,
        Він тебе від Бога!
Одвертає, від закону
        Нашого святого». —
«Ні, матусю! Він до Бога
        Душу привертає:
Просторою» його чертога
        Розуму являє.
Я сліпа була, не знала,
        Що за храм великий
Без конця і без начала
        В міріяд владики.
І глуха: не чула хору
        Сфер небесних вічних,
Горньої музики твору
        Мислей передвічних.
Бог тепер мені відкрився,
        Бо розпалась луда
На очах, і він явився
        В невимовних чудах.
Бачу, мамо, чом те серце
        Лютості не знає,
Що в нас азіятом зветься, —
        Любить і прощає.
Розумію, мамо, й диво
        Над дива чудовне,
Що в гніву мені явило
        Всепрощеннє повне.
Що, кохаючи, коханнє
        Давнє зрозуміло
І, ревнуючи, прощаннє
        Козаку простило». —
«Доню, доню! Що ти кажеш?
        Чи твої се речі?» —
«О, мої! Се вже не марні
        Видумки чернечі.
Се той світ, що на Сінаї
        Людям засвітився,
В галілейськім тихім краї
        Рибалкам одкрився,
Від пророка до пророка
        Вічно переходить:
Ним одна душа висока
        Другу душу водить…
Ним і я воджуся, мамо, —
        Духом жизні чистим;
Тихий світ од світу править
        Серцем норовистим.
Я під ноги козакові
        Деспота послала,
Ворогу його любові
        Знак подарувала;
В деспоті тепер вбачаю
        Знов звізду Востока
І душею в нім вітаю
        Нового пророка.»
Устає з постелі мати,
        Ніби з домовини,
І страшна, мов дух проклятий,
        Суне до дитини.
«Дочко! Се ж мені не сниться,
        Се я справді чую
Від тебе хулу на Бога!
        О! В годину злую
Я гадюку породила,
        І благословила,
І хрещеннєм первородний
        Гріх із тебе змила!» —
«Мамо! Зоре ясна!..» —
        «Ні, вже
Годі нам ясніти!
        Погасаймо, дочко, гиньмо
В темряві кромішній!»
        Проклинає тебе мати,
Лежа в домовині…
        О, як гірко помирати
На чужій чужині!
        Та не діждеш парубоцький
Чесний вік скаляти,
        Рутвяний вінок дівоцький
Турчину віддати!
        Ні, сього не буде, доню!
Непорочна згаснеш:
        Об каміннє головою
Розіб’єшся й заснеш…
        Падай!..» —
І ножака блиснув
        Проти зір, і очі,
Від ножа лютіші, світять
        В сутемряві ночі.
«Се я, доню, на безвір’ї
        Про случай купила,
Коли б розум твій згубила
        Демонова сила.
Чуло серце… Падай, доню!
        Я тобі казала,
Щоб ти демонському кодлу
        Віри не діймала;
Щоб ти злого католицтва,
        Аріан проклятих,
Лютерського єретицтва 109
        І кальвін завзятих 110
Не пускала в ті покої,
        Де святії лики
Світом істини святої
        Гонять морок дикий».
І гадюками-очима
        Доню скаменила:
Матерньої злоби сила —
        Найлютіша сила.
Та не важиться рукою
        Рідну кров пролити:
Об каміннє головою
        Хоче доню вбити.
Та ножака, як зміюка,
        Серця сам шукає
І концем холодним в груди
        Мов жолом торкає.
«Падай! Не христись! Пречиста
        Чула злющі речі:
Віра про ввесь світ єдина —
        Видумки чернечі…»
Ще хвилинка, і страшенне б
        Діло совершилось,
Та дівчат і баб на лемент
        Із півсотні збіглось.
Ухопили, мов сковали
        Костянії руки;
Тільки патли дибки стали,
        Мов живі гадюки;
А Медузи 111 злющі очі
        В підлоб’ї склепились,
В судоргах пекельних щоки
        І вуста скривились.
Обомліла й заніміла,
        Нерухома стала…
Як над мертвою, над нею
        Сирота ридала.

ДУМА ТРЕТЯ
 
 
вгору