* * *

Так мовляли старі козаки, січові козарлюги,
Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий;

«Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити!
Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити?

Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти,
Поганяючи, співами степ або гай звеселяти?

Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм,
І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм.

Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти
І в диму тім кадильному свічку йому засвітити,

І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу,
В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу.

Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами,
І на сонечку дим золотий та пахущий клубками,

І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм,
І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм.

Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє,
Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє.

Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки
Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки.

Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш,
Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш.

А ми будем щодня поодинцю над морем висіти,
А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти.

О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили,
Чи не тим, що в кабак охотніщ, ніж до церкви, ходили?

Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали,
А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали?

Чи не тим, що неділі святої в походах не штили
І по п’ятницях бубни, цимбали по ринках водили?

Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали,
Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали
І святого хреста на себе мимоходом не клали?

Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли
Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем’ям штовхали,
Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали
І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали?

Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили,
Що дівчат молодих та вродливих до себе манили,

Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали,
Їх дівоцькою кров’ю сліпих кобзарів наповзли,
По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали,
Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали,
В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали,
Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли.

За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає,
Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає,
Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє».

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Обізветься на се тихим гласом Левко: «Гей, панове!
Ви — козацтво хоробре й палке, та, шкода, безголове.

Вас попи та дяки напідпитку малого навчають,
А великого вчити й на путь наставлять забувають.

Мене Бог сподобив без попа й без дяка просвітитись
І звичаїв козацьких без пляшки та чарки навчитись.

Непитущого ви за гетьмана собі обібрали,
Через п’янство ж своє у неволю погибельну впали.

То я ваших гріхів на свій пай не беру й не приймаю:
Через ваше безбожництво славу лицарську теряю.

Коли б ви горілок у човнах од мене не таїли,
По домівках тепер би в добрі та в шанобі сиділи.

Не так гірко мені з молодими літами прощатись,
Як в Петра Сагайдашного пентюхом з вами назватись.

Вже ніхто з вас не вернеться в Січ і на славну Вкраїну
І не скаже: «За те Кочубей у неволі загинув,

Що не кидав п’яниць із чайок у безодню морськую:
Через зраду гультяйську втеряв корогов золотую.

І не кожен по страті в обитель Господню полине:
Відопхне беззаконника Бог, в преісподню закине.

Дак нехай він і в пеклі з’ясує, що в слові і ділі
Був я честен, статечен, і плями не маю на тілі.

Бо не знавсь із жіноцтвом дурним; полюбивши ж Марусю,
Шанував її матір так, як би й рідненьку матусю, —

Шанував так, як Січ: бо я роду між вами не маю…
Кантемира ж невіру за брата собі не вважаю

І не хочу з фурдиги й кайданів один слобонитись:
З вами славен я був, з вами буду і смертю ділитись.

Шанував я Марусину матір, панове, святую,
То й не зводив з ума, не туманив дочку молодую.

Я ні разу, панове, й за рученьки з нею не взявся:
Мов зорею ясною на небі з землі любовався.

До криниці, панове, ходив я щоранку світочком
І втікав потай миру вишневим садочком.

Перечувши ж тепер, що вона вже велика цариця,
Моє серце страшенно болить, а душа веселиться.

Бо течуть із царициних рук милосердія ріки,
І Господь її душу за се не оставить вовіки.

Я й на небі її не бажаю за рученьки брати,
І в уста благодатні, зцілющі святі цілувати.

Оддалік там на неї любовно я буду дивитись
І коханнєм її перед Господом жизні хвалитись».

ДУМА П’ЯТА

По сій мові замки пудові у дверей забряжчали,
І засови у кунах залізні, важкі завищали.