— А тобі я от що зговорю іще,— додав він. — Ти, мабуть, часом погадаєш собі: «Бувають же й поміж старшими добрі люди — завіщо ж таких кривдити?» Марниця! Ти опасайся тільки, щоб не покривдити того, хто слабіший од тебе, хто в суспільному житті стоїть на нижчому щаблі, словом, усякого меншого тощо; а з-поміж «старших» когось образити — не лякайсь! Обідити слабішого — то падлюцтво, обідити ж сильнішого, хоча й би іноді й безвинно — то в усякому разі буде знак самостійності, то буде ступінь наперед до визволення себе й других молодших!
Він швидко пішов од брата до другого покою, а Гнатко зоставсь на самоті, дуже замислений. Нова почута гадка глибоко заторкнула його душу й не виходила звідтіля.
III
Ручицький-батько походжав після обіду по своєму кабінеті та й усе роздумував за свої відносини до дітей.
«Ну, та й Кость оцей! Чиста болячка на оці! — думав він гнівно. — Геть розледащів! Куди тільки він не встромляє свого носа! Став нахабний такий; ніколи не змовчить! Аби йому як шпорнути батька… Та, певне, і других дітей намовляє… навіває їм бозна-що; тільки, мабуть, і тямить, що в сім’ї нелад робити! Їй-богу, робить так, наче він і не син мені, а я не батько йому!..»
Він посупив брови й міркував далі:
«Як іншому, то діти бувають на втіху, а мені… ой ні! Ніяк у світі вони мені не на втіху! І маю я діти, і ніби не маю. А диви: до матері — так і горнуться, до мене ж чогось такі холодні, обонятні!.. Ну, правда, що вони не всі такі, як той Кость, що вже зовсім наче не моя порідня; тільки ж, знов, не бачу я щирої дитинячої любові ані в Соні, ані в Гані, ані в Віри, не кажу вже про Гнатка — всі якось сахаються од мене!»
Ручицький почав ще швидше марширувати по світлиці та докопувався причини, через що у дітей така холодність.
«Через що воно так?! — питав себе він. — Шукай, шукай, а причини не знайдеш. Невже ж через те, що як вони були меншими, то я їх карав різками?! Кость…
І воно вже пнеться до лібералізму!.. Позавчора казав матері, що коли дітей б’ють, то вони того ніколи не простять батькам. Бреше він, ліберальний блазень! Не в різках тут сила! Бо он і в Михайленків колись свистали різки, та змогли їхні діти геть усе позабувати, змогли позабувати навіть різки!.. Ох, коли б мене так любили мої діти, як у Михайленків, то я б нічого більшого й не хотів! Мої ж мене цураються. А за що? Чи ж я не смію домагатися любові та щирості од дітей?! Чи ж я́ не маю п р а в а на теє… я, я?!..»
— Маю! — прошепотів він, спинившися серед свого покою та нетерпляче тупнувши ногою об підлогу…— Маю! Маю повне право!! — уперто сказав він собі задруге. — Бо, справді, я ж їх так кохав…
Останні слова Ручицький був сказав собі хоч і на думці, та трошки несміливо; але заразісінько, нахмуривши брови, рішуче промовив півголосом:
— Еге ж, любив! Любив та кохав!.. А то, може, ні? — додав він собі, стаючи в завзяту позу.
Йому захотілося глибоко-глибоко зазирнути в тайники своєї душі, щоб вивірити себе. Але він ніяк не зміг розібрати власних своїх почувань.
«Та любив, любив! — нетерпляче подумав він нарешті, хитнувши головою. — Бо хіба ж не я працював на сім’ю, мов той віл? Або не я годував їх? Або не я платив у гімназію навіть за того собарника Костя, одбираючи хліб од рота собі й іншим дітям? Я ж не багатир який!.. А за Гнатка то й зараз платю. Ну? Якої ж треба кращої любові? Бо не поробив я, може, всього, що повинен для дітей робити батько?.. Все поробив, усе поробив! — задирливо одповідав собі Ручицький, немовби хтось проти нього сперечавсь. — А коли так, то я маю повне право домагатися, щоб і од них, знов, була до мене прихильність і щирість».
І він уп’ять швидкою ходою замарширував по кабінетові.
Не сьогодні та й не вчора спостеріг батько, що дітваки так і впадають коло матері (вона завжди була задля них рівнею), а його цураються. Ручицький помічав цю обставину вже здавна. Тільки ж, хоч йому на душі було й прикро, він до останніх часів мовчки примирявся з цим фактом, задовольняючися тим, що принаймні проти його волі діти досі не йшли. Аж ось торішнього і, ще більше, сьогорічного літа Кость перший показав стежку до неслухняності та ще й натякнув батькові, що той, мовляв, був ціле життя деспотом для сім’ї і, виходить, навіть права не має на дитячу любов. Ручицькому важко було згоджуватися з сином. Він зовсім щиро забував про те, що, працюючи для дітей і навіть по-своєму люблячи їх, він завсіди-таки мав дітей за тягар для своєї шиї, і він забував про те, що не раз (коли не просто, то околично) те саме своє почуття він давав пізнати й дітям: «се ж для в а с я працюю!..» Забував він і про найважніший гріх — про те, що хоч дитинячої любові він і бажав, та завсіди силувавсь бути їхнім безмежним володарем; все цеє він справді забував, бо добре знав і пам’ятав тільки те, як багато йому доводилося працювати й не спочивати, щоб сім’ю вдержувати…
«А породили, то й годувати повинні»,— згадалася йому мова Настунина. — «Не повинен! Не повинен! — люто подумав він. — Не повинен!! Якщо я дітьми опікуюся, то це тільки моя л а с к а! І вони повинні цінувати цю ласку, та любити мене, та слухатися! Мені гроші з неба в кишеню не падають! Я їх кривавим потом заробляю!..»