Корова звалася Гашка, мала чудове вим’я і всім лизала руки. Каченята котились поміж ногами, сірі й кругленькі, як грудки землі, чепурні кури, задерши нескромно шпичасті хвости, порпались в гною і справно неслися на радість хазяйці. Може, він хоче оглянуть яйця? Рудий бичок розставив ноги і тупо вперся очима в баркан, але він був високого роду: його життєпис варто послухать. Свиня рила подвір’я.
— Не бійтесь, нагніться… Чухайте… чухайте… поміж ногами, бо він се любить… Ах ти, кабасю!.. Чистої крові беркшир…
— Але ж, Іване: Йоркшир…
— Гм… дивно… вічно ти плутаєш…
І раптом очі впали в город, на синє море капусти.
— Марусе, бачиш?
— Ах, боже… свині в городі… Біжи переймай…
Тріснув патик, плигнуло тіло… Ач-чу! Гуч-га!.. Гупали ноги, мигтіли блузи поміж зеленим… Ас-са! Ги-ги!.. Одчиніть хвіртку!.. Ку-ві… ку-ві…
Тверде, щетинясте розтяло повітря, як куля, й черкнулось об ноги… Війнуло теплом людської пари, свиснув короткий віддих, мигнули червоні обличчя — і тоді тільки Кирило побачив, скільки сил коштувала гонитва…
Все се було таке далеке од того, чого Кирило боявся, як їхав на дачу. Тут можна бути спокійним. Звідки ж, замість спокою, ворухнулось у грудях щось неприязне, дражливе? Якесь гостре питання, що стало поперек грудей й кололо? Щось несподівано прикре?
В будні Іван їздив на службу і повертався пізно — в обідню пору. Лаяв сучасне земство, в якому служив, глузував злісно з тих лібералів, що так швидко змінили овечу шкуру на вовчу. Збирав всю погань сучасних відносин, брудне й криваве шумовиння життя, — і в тому якась зла радість. Так краще. Нехай так буде. Чудесно!…
Привозив новини. Між одною й другою ложкою борщу подавав звістки про страту на смерть. Вісім повішених. На смерть засуджено троє. Все молоді, ледве почали жити. Слова заїдались борщем, а в антракті ставало відомим, що по селах стріляють людей, як дичину. І все говорилось з таким спокоєм, з холодом навіть, наче факти з середніх віків, які можна згадати, але не можна збагнути. Марію цікавили часом деталі — одірвані бомбою ноги, скалічені діти, місце смертельної рани, але все се вмить витісняла турбота, що перепікся пиріг. Забувала одірвані ноги, мертвих дітей, повішану молодь і бігла до кухні сваритись.
По обіді вони лягали спати. Спати — і по обіді! Вони, може, навіть хропли — мітинговий оратор Іван і «товариш Марія»!..
Кирило вибігав з хати, щоб того не чути.
Спав і Кирило — правда, не вдень, — і по ночах його мучили сни. Уперто снилось, що він щось мусить… от конче, до болю чує, що він щось мусить… мусить — й не має сили, і сам не знає, що таке мусить…
Вечорами приходила з сусідньої дачі кучерява курсистка, заслана звідкись. Вона приносила на обличчі казковий, не з сього світу, захват, а під пахвою книжку, її стрічали радо. Марія цілувала, а в Івана усмішка хвилями плила по чорній бороді. Вони наче цілий день ждали її приходу і зараз сідали за стіл. При світлі лампи, в маленькій кімнаті, що була як острів на морі ночі, вони читали. Щось чудне, нездорове, химерне, з запахом мускусу — «A Rebours» Гюїсманса, «Сад муки», де кохання гнило, як рана, а «я» розцвіталось пишним отруйним цвітом; оргії духу і тіла, надприродні інстинкти і той протест всього проти усього…
Або сперечались.
Тоді їх обличчя горіли, в Марії червоніли кінчики вух й блищали очі, Іван ходив по кімнаті з натхненним обличчям та дивував всіх зразками найкращих промов, а курсистка сиділа в казковому захваті, як королева в підводному царстві.
І чим далі стояла думка або уява од того жаху й скорботи, якими повилась дійсність, тим міцніше чіплялись за неї всі троє, наче спішили проплисти, заплющивши очі, над глибиною, де спочивали уламки розбитого недавно корабля.
Читання кінчалось пізно. Іван одводив курсистку до дому, а повернувшись, заставав жінку при лампі. Затуливши долонями вуха, вона гарячкове дочитувала книжку, і в тиші лопотіли сторінки, наче їх вітер перегортав.
Треба було лягати спати, але вони не могли помиритись, хто на ніч забере книжку.
— Ти дочитаєш завтра, бо я ж піду вранці на службу, — протестував Іван.
— Мені лишилось кілька сторінок. Можна б, здається, дать мені спокій… — сердилась Марія.
— Ти дбаєш тільки про себе…
— А ти?
І виходила сцена.
Тепер ніхто вже не знімав гострих, пекучих питань, як першого дня, коли Кирило приїхав на дачу. Гість дістав вже належну честь, чого ж ще треба? Але се, як контраст, вставало непрохане і говорило. Щось невиразне, гнітюче, тривожне, — і тільки часами здавалось Кирилові, що він ось-ось зловить, ось-ось розв’яже, що саме мусить зробити…
Кожен раз, як Іван прокидавсь по обіді з припухлими трохи очима, блідим обличчям та збитим волоссям і позіхав довго і смачно, — Кирило корчився якось та тікав з хати, щоб того не бачить…
А хіба ж завтра не буде те саме — служба, телята, символізм і капуста? Припухлі очі і позіхання?
Він мав доволі того «спокою». Йому робилось душно од того повітря — і, не стямившись навіть, він кинув нарешті:
— Як можете… ви… Свинство!
Він хвилювався; слова виривалися трудно, наче з-під купи грузу, де довго лежали.
— Ви, що… коли навкруги…
Вони боліли, били не тільки Івана, оті слова, такі короткі і обом зрозумілі. Розривали всі перепони і вилітали, наче ракети.
Як він міг! Іван здвигнув плечима. А що ж він має робити? Серед загального знищення, апатії, втоми?.. Він не герой… і хто має право вимагати од нього геройства!.. Він робив, коли можна було робити… Ніхто не має права. так, так, ніхто не має права його попрікнути…
Підняли голос і обидва кричали. Сердито, злісно. І в кожнім зокрема кричав власний біль, сором, кричала утома… кричала потреба, б’ючи другого, ранить себе…
Розбіглись сердиті, обидва схвильовані.
Кирило довго блукав, поки вгамувавсь трохи. Чи він був правий? Чи не образив даремне Івана? Ні, треба наново розглянуть справу, без гніву, спокійно. Він мусить зараз побачить Івана. Певно, він, бідний, мучиться десь після грубої сцени. Назад, додому!.. Тут близько… Ось вже біліють стіни… баркан, синя капуста… А ось…
Побачив Івана й Марію. Вони пололи на грядці, зігнувшись.
На зеленій низині, облитій вечірнім сонцем, серед капусти виднілись тільки їх круглі зади, великий чорний і менший синій, що нерухомо тулились рядочком, як емблема спокою. І було в образі тому таке гидке щось, таке противне, що Кирило здригнувся.
Не пішов на город, а подався до себе. І перше, що він зробив, — заклав руку в кишеню і витяг лист. Потертий, пом’ятий і сірий. Роздер коверту й читав. Ні, ще не пізно. Знайшов нарешті, що мусить зробити! І коли розбирав так при тьмяному світлі знищений лист, до нього з балкона донісся голос Марії:
— Йдіть чаю пити! У нас сьогодні пиріг!..
— Пи-ріг, ріг-ріг… — проспівав басом Іван у добрім настрої, так наче нічого не сталось.
Але Кирило не обізвався.
Збирався в дорогу.
Вересень 1907 р.