Там, за горами, давно вже день, і сяє сонце, а тут, на дні міжгір’я, ще ніч. Простерла сині крила і тихо вкрила одвічні бори, чорні, похмурі, застиглі, що обступили білу церковцю, немов черниці дитину, і пнуться колом по скелях, усе вище та й вище, одні по других, одні над другими, до клаптя неба, що таке невелике, таке тут синє. Бадьорий холод сповняє сю дику чашу, холодні води спадають по сірих каміннях, і п’ють їх дикі олені. В синіх туманах гомонить Алма, й купають у ній сосни свої кострубатії віти. Сплять іще велетні гори під чорним буком, а по сірих зубцях Бабугану повзуть, мов дим густий, білії хмари.

На дні міжгір’я тихо, похмуро. Лиш кволі, жалібні згуки монастирського дзвону сумно лунають у долині.

Монастир уже не спить. Із келії матушки ігумені вискочила келейниця і кидалась по подвір’ю мов тороплена. Сестра Аркадія, скромно спустивши вії над пісним видом, спішилась до матушки з букетом троянд, іще мокрих від роси. Її проводжали лихі погляди стрічних черничок. Із літньої кухні дим бухав хмарою, а послушниці, в темних одежах, блукали по двору, ліниві і заспані. В білій капличці, де в кам’яну чашу стікала чиста цілюща вода, рівно горіли, мов золоті квіти, свічки, запалені кимсь із богомольців.

Дві послушниці гнали корови на пашу. Старий чернець, що лишився на парафії з того часу, як монастир сей обернено в жіночий, сухий, згорблений, знищений, немов викопаний з землі, волікся до церкви. Ледве пересуваючи тремтячі ноги та стукаючи по камінцях патерицею, що ходором ходила в його сухій руці, він кидав останні іскри з погаслих очей услід коровам та лаявсь:

— У-у!.. кля-а-ті!.. нагидили… женського п-полу!..

І тикав патерицею услід коровам.

Послушниці осміхнулись.

З вікон матушки казначеї визирнуло на них бліде, винувате обличчя з великими підведеними очима, з волоссям у безладді, без каптура.

— Се вже знов матушка Серафима бачила привиди,— стиха обізвалась молодша послушниця, ззирнувшись із старшою.

В тої блакитні очі сумно всміхнулись.

Гнали корови високо у гори, на полонину. Гойдаючи злегка рудими боками, п’ялись по крутих стежках корови, за ними йшли сестри. Попереду молодша — Варвара, міцна, кремезна дівка, за нею Юстина, тонка, делікатна, в чорній одежі, як справжня черниця. Ліс обгортав їх, холодний, сумний та мовчазний. На них насувались чорнії буки, повиті в жалобу тіней, сиві тумани з дна урвищ, росяні трави, холодні скелі. Над головами котились хвилі холодного, чорного листу. Навіть сині дзвіночки сіяли холод на трави. Кам’яна стежка, мов тропа дикого звіра, сплітала петлі по боці гори, сюди й назад, усе вище та й вище. Рябі мармурові пні буків злізали з дороги униз, немов западались, і вже стелили темну корону аж під ногами. Цупке коріння спліталось у клубки й повзло по горах, немов гадюки. Черниці йшли далі. З одного місця їм удалось побачити дно ями, малу церковцю і білі дімочки, де жили сестри. В церковці співали. Жіночі голоси, чисті, високі і сильні, мов янгольські хори, вели побожну пісню. Вона так дивно гучала під чорним склепінням.

Юстина стала. Вся тиха, просвітлена, слухала співу.

— Ходім,— обізвалась Варвара,— вже пізно… Матушка ігуменя звеліла малину збирати, як вернемо з лісу…

Юстина зітхнула.

— Колись і я так співала… поки голос не пропав від застуди…— сумно сказала вона.

І понесла у грудях далі, у чорну тишу лісу, ті співи, яких не могла вже добути з слабого горла.

А тиша стояла справді велика. Камінчик, скотившись із-під ратиці корови, або суха гіллячка, зачеплена ногою, справляли такий лускіт, наче щось велике валилося в горах і розсипалось. Ся тиша дратувала: хотілось скрикнути, гукнути, хотілось її налякати.

Дедалі попадались уже сосни, старі, руді, кострубаті. Їх довгі галузки спускались у провалля, як руки. По сухій глиці сковзалась нога. Соснові шишки, великі й порожні, котились під ноги або дивились із трави десятками очей на схилені голови синіх дзвіночків.

— А матушка ігуменя й сьогодні сердиті…— обізвалась Варвара.— Давно помирились із матушкою казначеею… Плакали, цілувались, а знов бучу збили… Кличуть учора до себе матушку Серафиму: «Ти, кажуть, знов за своє? Ти знов проти мене бунтуєш сестри? А-а! Я знаю, вони тебе більш люблять, аніж мене, бо я, бач, деспотка, мучу всіх, роботою зануджую, голодом морю… Я краще з’їм, я собі рибу купую, я все варення з чаєм попила… я… я… Я всім покажу! Я тут ігуменя… Всіх прожену, розточу погане кодло, розвію по світу…» А сама аж пожовкла, ціпком стукає по помосту, і каптур, прости господи, з’їхав набік… Ну, матушці Серафимі зразу вже ясно, чия то справа. Вона й каже: «То все Арка-дія набрехала…» Кличуть Аркадію. Та очі додолу, голову набік — і я не я… то десь Секлета… Кличуть Секлету; та плаче, присягається… Потому Секлета при всіх сестру Аркадію брехухою й шпигункою назвала… Мало не бились…

— Таж чула… Сестра Секлета погано зробила… Для бога все треба стерпіти.

Юстина закашлялась.

— Може, швидко йдемо?.. Треба терпіти… Не стерпиш, коли Аркадія на всіх набріхує матушці ігумені. Та на роботі стояла, та лінується, а та їсти не хоче за трапезою, окремо в келії своє їсть… а та судила матушку ключницю, що скупа… Ну, матушка ключниця гніваються, а обіди ще гірші, охлянеш на роботі… Пересваряться всі, перегризуться, вогнем дишуть одна на одну, усі сердиті… Слова не промовлять до себе, от як Секлета з Мартою… півроку не розмовляють уже… вороги люті… По цілих днях кипить у нас, як у пеклі, прости господи гріха, а матушка ігуменя… Ай! Як тут гарно!