— Я.
Становий поклав папір на стіл і глянув на Семена.
— А тепер скажи мені, що ти маєш казати цареві?
— Сього я нікому не виявлю, ваше благородіє, опріч царя самого.
— І мені не скажеш?
— Ні!
— А як я тобі звелю?
— І тоді не скажу…
Становий здивованим поглядом змірив Семена від голови до п’ят, наче не сподівався такої упертості.
— Тут прийшла відповідь на твоє «прошеніє», — сказав він врешті, схилившись над столом і роздивляючись в паперах.
Семенові затамувало дух у грудях. В голові роєм заметушились різнородні думки, випереджаючи зміст відповіді, очі неспокійно стежили за рухом пальців станового, що шелестіли паперами… В шелестінні тому причувалося Семенові: приїзди, розкажи свою таємницю… Страх обгорнув Семена. Семен чув, що не витримає довго натуги, в якій були його нерви…
А становий, як на те, повагом перекидав листки паперу, нахилившись над столом, наче забув на Семена.
— Прийшла відповідь…— обізвався, врешті, становий. — Велено мені об’явити тобі, що «прошеніє» твоє «оставлено без послєдствія».
— Як се… «без послєдствія»? — не зрозумів Семен.
— А так… признали, значить, що воно не слушне, не варте уваги, і казали мені оповістити тебе про це…
— Так і стоїть у тому папері?
— Так і стоїть, — усміхнувся становий. — Ну, чого ще чекаєш? Дізнався та й йди собі з богом! — додав він.
Але Семен не поворухнувся та лиш дивився на станового широко розплющеними очима, повними остраху, жалю, розпуки.
— Соцький! — гукнув становий, стривожений непевним Семеновим поглядом.
Вбіг соцький.
— Ти знаєш сього чоловіка?
— Знаю, ваше благородіє… Адже це Семен Ворон, з нашого-таки села…
— Як він там у вас?.. Чи в його всі вдома? — покрутив пальцем становий коло чола. — Зайця, часом, в голові немає?.. Га?
— Ні, ваше благородіє, не помічали… Людина спокійна…
— Ну, то йдіть собі з богом…
— Ходім! — торкнув соцький Семена, відчиняючи двері.
Семен вийшов з канцелярії і нерівною ходою, з шапкою в руках, сливе непритомний, подався дорогою… Він йшов, не помічаючи, що йде не додому, а кудись навмання… В ушах його лунали слова: «без послєдствія»… «без послєдствія»… і мов довбешкою стукали по голові… Він чув, що його шось пече глибоко… там… під серцем… Семен зупинивсь,
— Та й тільки? — сказав він наголос. — Та й тільки з мого заходу?! — І сльози стали йому в очах. — А! Бий його лиха година! — скрикнув з розпукою Семен і вдарив шапкою об землю, Він сів долі і закрив обличчя руками. Ще ніколи не було йому так важко, так гірко, ще ніколи не щеміло так серце… Чого він чекав, чого сподівався? То був дим, імла, що розвіялись од подиху дійсності… і разом з тим, як та імла розсівалася, в голові йому немов світало, а на серце налягала вага безнадійності…
І ця безнадійність боліла Семена гірше, ніж найтрудніші рани в світі. Вже смерком опам’ятався Семен і, розбитий, зневірений, подався додому.
А дома чекало його нове лихо. Наумиха стріла його з оповісткою з суду, що приніс десятник. Роман позивав Семена за позичені гроші. Семен так і вдарився рухами об поли.
— От тобі маєш! Що ж це за диво?..
Він побіг до брата.
«Розбійник!.. Людожер!.. Він хоче моєї загуби!.. — хвилювався дорогою Семен. — Піду і задушу його, як гадину!..»
Але душити було нікого. Семен не застав брата дома, він кудись поїхав у дорогу.
Не було його на другий й на третій день. Навіть на суд Роман не ставився, а післав замість себе лисого Мордка.
Гроші, звичайно, присуджено з Семена, а що Семен не мав чим заплатити, то продали три морги родючої землі, купленої від пана Янковського. Нехто ж, як брат рідний, й купив тую землю. «Дурний впустить, розумний підійме», — як каже Роман.
* * *
І знов перед Семеном чорне, пооране поле з ярами та видолинками, ще чорнішими, ще сумнішими. І знов Семен — наймит, орючи панську ниву, погукує на чужі воли.
Осіннє сонце сідає за горою, на обрії стає червоно, як у горні, білий туман котиться ярами та видолинками…
Семенові байдуже, що сідає сонце, що з ярів виступає ніч, несучи спочинок усім трудящим. Він, як і зрання, щиро налягав на плуга, рівно крав чорну землю скибу за скибою…
— Не журись, Семене, — гукав на його погонич, — бач, як сонечко тягне за наймитом, поспішаючись на спочинок… О, ще вершечок жевріє… ще скалочка… ще одна мить — і край роботі…