Про УКРЛІТ.ORG

Подарунок на іменини

C. 3
Скачати текст твору: txt (53 КБ) pdf (101 КБ)

Calibri

-A A A+

— Цікаво, що ти придумав?

Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освітила добра усмішка, і тепло спахнули очі.

— Я йому цяцьки не подарую… Я для нього таке придумав…

Він навіть урочисто підняв палець в важкому персні.

— Я для нього таке придумав, що… Фу-ти, ну-ти! Запам’ятає до смерті. Навіть віце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорі… Нехай…

— Та не тягни ж бо…

— Нехай має чим згадувать батька. Буде старий — унукам розкаже… От, скаже, був я дитиною ще, а мій покійний батько…

— Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу? Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.

Тоді Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотіння:

— Я повезу його завтра дивитись, як будуть вішать.

— Ах, ах! — налякалась Сусанна. — Як можна дитину…

— «Дитину, дитину»… — перекривився Карпо Петрович.

Власне дитину. Хіба йому не цікаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на ціле життя. А вона думає як? Гладити по головці та тримати біля спідниці?

Він вже кричав і своїм криком вганяв в м’яке тіло Сусанни свій план.

— Ви-хо-ву-вать треба!..

— Ах, ах! — вона зітхала і витріщала очі на чоловіка. — А може, й справді! Нехай би побачив. Ні, таки справді нехай би… Чи ще доведеться удруге. Скільки є дітей: і в казначейші, і в поліцмейстера… а ніхто не побачить, лиш Доря…

Вона звикла до думки. Подумати тільки: подивитись, як будуть вішать людину. Вона і сама б хотіла. Ах, Дорька, щасливий…

Забувала про Дорьку і всі думки звернула на себе. їй було гірко. Прожила на світі до тридцятого року, а ні разу не довелося нічого такого побачить. Хіба Карпо коли подумав про неї? Сиди цілий вік в кухні, бабрайся у помиях і ніколи тобі ні приємності, ні розваги…

— А кого вішати будуть? — блиснула вона очима. Карпо Петрович завагавсь на хвилину і врешті махнув рукою.

— Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, мені не вільно про се говорити. Я тобі скажу, а ти — гляди мені — ша! Ані словечка нікому. Вішаєм жінку, що кинула в губернатора бомбу.

— Ах, ах! Ти її бачив? Молода, гарна? От би цікаво… Голубчику, Карпе… я б… я б збоку де-небудь… Карпо Петрович замахав з ляку руками:

— Фу-ти, ну-ти! Тільки тебе бракує. Мені і з Дорькою трудно…

Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.

Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.

Вони довго радились вдвох з чоловіком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гімназії завтра…

Можна б зробить йому свято.

— Само собою! — розвеселився Карпо Петрович. — Нехай погуляє!..

Він був у чудеснім настрої. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у цирку, і бив чоботом в чобіт, як полковий офіцер.

— За ката, певно. Яким… — кинула наче про себе Сусанна.

— Яким.

— Хто б міг подумать! Виняньчив нашого хлопця… Доря так його любить.

— Розпився, стерво.

Вона все більше переймалася чоловіковим планом. Ну і придумав!

Зелена лампа тепло світилась у хаті, як добре серце у грудях, пароходик дрімав на помості, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зі скрипом дриґав ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихій мирності хати снувала мрії про кращі часи, коли Карпа нарешті оцінять.

І, сповнена радісним почуттям, підійшла стиха до чоловіка та поцілувала в мокре чоло.

— Пора вже спати… завтра треба вставати зарання… Ах, Дорик, щасливий!

* * *

— Одчепись, мамо!

Доря не хтів вставати. Витріщав очі, налякані світлом, і падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своїх обіймах і з помосту затріщав пароходик, згадав одразу, що се його день. Тоді він раптом вискочив з ліжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах, і присів серед хати над пароходом.

Раптом великі, холодні од умивання руки лягли йому на груди та ребра і підняли кудись угору, в змішаний запах тютюну і помади, в лоскотання шорсткого волосся, теплих батьківських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом ґудзиків і погонів, Доря припав з довір’ям до батька, а коли п’яти його знову діткнулись помосту, густий голос прогудів м’яко над ним:

— Одягайсь швидше. Зараз поїдем.

Доря підняв на батька очі.

Поїдуть? Куди?

На рибу, може? Тиха річка і босі ноги, якими можна бродить по пісочку… Вудлище — луком і сріблясте мигтіння рибки на волосіні. «Бовть!» — сказала вода, ковтнувши камінчик…

А може, поїдуть кудись далеко-далеко… у невідомий город. Будуть їхати, їхати, їхати… Дерева будуть кружитись і тікати назад… Ниви самі підстеляться коням під ноги. Мухи обсядуть блискучі кінські зади, а над головою пищатиме пташка…

Хотів запитати у батька, але його вже не було.

І раптом ранець, повний книжками, все зіпсував. А гімназія? А уроки?

— До гімназії нині не підеш, Дорик, — зрозуміла його Сусанна.

Він обкрутився на одній ніжці, ляснув себе по стегнах з радісним писком пташки і знову присів над своїм пароходом.

 
 
вгору