Скоро Семен вийшов з хати, молодиці — цікаві, як усі молодиці — метнулись оглядати кожний куточок в хаті, кожний закапелочок. В комірчині стояла діжа з борошном, а біля неї горох у розколених ночвах; в діжечці насподі кілька шматків сала, на жердці висіла одежа. Надворі зозуляста квочка, надувшись та настовбурчившись пір’ячком, водила шестеро курчат. Молодиці зварили вечерю. Семен привів з собою сусіда. Пішла бесіда, частування.

А як я недогоджу вам, а ви здурієте, наб’єтеся мене, і я муситиму покинути вас та іно сорому наберуся від людей! — журливо питала Мотря, підпершись рукою.

— Що се ви, Мотре, господь із вами! Та я вас й пальцем не торкну, побила 6 мене свята земля, коли брешу. При свідках присягаюся…

Мотря поняла віри і легенько зітхнула.

На другий день перевезла Мотря скриню до Семена і розташувалася в Семеновій хаті, як справжня господиня.

ІV

Гнат нудив світом. Він ще й досі не говорив з Настею, все якось не міг зважитись просити її жити з ним на віру, поки не втихомириться та нещасна пригода з жінкою. Непевність та тривога, мов вогонь, жерли Гнатове серце, він аж зблід від безперестанного зворушення. Молодий вус ще виразніше зачорнів проти білого обличчя.

Раз теплого рожевого вечора зустрілись вони на вулиці. Гнат йшов з косовиці, Настя — з буряків. Вони розминулись, віддавши одно одному на добривечір. Але сталося так, що вони разом озирнулись і стали. Настя осміхнулася до Гната куточками червоних уст. За останній час Настя покращала, погладшала. М’які, делікатні контури її обличчя вирівнялись, стали ще лагіднішими. Здорові сиві очі кидали цілі снопи м’якого проміння. Вона була повна та свіжа, як ягода. Гнат задивився на неї.

— Щось маю тобі казати, Насте, — наважився Гнат, підійшовши до неї ближче.

— Кажи!

— Та тут якось ніяково, вештаються скрізь. Вийди, як, смеркнеться, під яблуню, бо маю конче щось казати…

— Е, ще виходити! Кажи тут!

— Ні, не можна, виходь у садок, то скажу… Вийдеш?

— Побачу! — Настя знялась з місця, неначе наважилась тікати.— Вийду! — сказала вона, зробивши кілька ступенів і обсипала Гната ясним промінням із сивих очей.

У Гната аж коло серця залоскотало від того погляду.

Ніч була темна. На синім небі густо зоріли зорі. В ставку голосно кректали жаби. Село спало. Гнат обережно переліз через лісу і опинивсь у густому. садку. Він подавсь до крислатої яблуні, під котрою не раз стояв із Настею. Під яблунею було темно, аж чорно. Гнат вдивлявся в темряву і нічого не бачив. Насті не було. «Нема!» — тихо сказав Гнат, а те слово болісною луною відrукнулось у нього в серці. Вмить з-за стовбура почувся тихий сміх; хтось ударив Гната легенько по плечах. Гнат затремтів увесь, як осика на вітрі. Він побачив Настю і взяв її за руку. Він тримав її за руку і мовчав.

— Отак! Ти будеш мовчати, а я буду слухати,обізвалась Настя.

— Ти знаєш. Насте, що мені нема життя без тебе… Без тебе я нуджу світом, без тебе я нещасний, — промовив сумно Гнат.

— Що ж я тобі пораджу?.. Маєш жінку, чом з нею не живеш у згоді?

— Не печи мене жінкою, бо я вже й так опечений… Я її ненавиджу, вона перевела мій вік молодий… Олександра не переступить мого порога, ми навіки розійшлися… Насте, як не схочеш зо мною жити, то я собі смерть заподію!.. Краще мені в сирій землі гнити, ніж без тебе на світі жити.

— Отсе сказав! Як же нам зійтися, коли ти жінку маєш? Як би я показалась тоді межи люди?

А як живуть другі? Хіба вони будуть перші чи останні? В селі більш десяти хат, де живуть на віру. І живуть же люди не гірш від шлюбних, хазяйнують, статок мають… Вона каже: «Поговір»… та хоч позабивай двері й вікна та сиди в хаті і не рипайся — і тоді не втечеш від того поговору. Поговір що? Пес бреше вітер несе… Аби було щастя… А щастя буде: він її вірно любить. він їі, як квітку на городі, посадить у хаті, він її жалувати ме. годити ме їй, як малій дитині… Невже ж вона схоче, щоб він пропадав марне, ні за що, вкоротив собі віку молодого?

Настя слухала, притулившись до шершавого стовбура яблуні; їй жаль стало того тихого, щирого чоловіка, що так вірно її кохає. що гине за нею. Вона сама любила Гната, і десь у далекому закуточку серця ворушилась згода на Гнатове жадання. Її вже турбували перешкоди, що неминуче мали стати на дорозі до щастя.

— А мати? Таже вони загризуть мене, бо й так лихі, що я дала гарбуза аж двом сватачам! — промовила Настя наче до себе.

— Е, мати — пусте! Можна впрохати тітку Мотрю, вона се діло облагодить. Кума з кумою побесідує, кума з кумою порадиться, то якось діло й стане!..

Овіяні чарами літньої ночі, заколисані любою розмовою, вони замовкли, але думи їх літали коло одного осередка.

Гнат мав надію, що Настя згодиться жити з ним на віру.

— В нашім краю тихо! — засміялась Настя.

Той свіжий, сливе дитячий сміх роздратував Гната.

Він обняв Настю за стан, пригорнув її до себе. На нього тхнуло теплом молодого жіночого тіла. Настя не пручалась. Вона відхилила голову. і блиснула білою шиєю з-під разків червоних коралів. Гнат припав устами до білої теплої шиї… Крислата яблуня розкинула над ними могутнє гілля та лише інколи, наче крізь сон, тремтіла чорним листом. Під синім, зоряним шатром неба було тихо та тепло… Пізно вертавсь Гнат додому, п’яний від щастя.