Тоді її очі раптом розкривають свою променисту безодню, готову мене поглинуть, і твердо говорять:
— Твоя.
— Навіки?
— Навіки.
Хіба ж може бути інакше? Стоїмо на тій самій землі — ледве десять кроків між нами,— одно сонце нас в’яже, ті ж краєвиди входять у нас, і навіть тіні наші зливаються разом.
Ми то купаємо очі у морі, то очі в очах…
Нас тільки двоє на світі. Що нам до інших? Але звідкись з’являється третій. Як хмарка, що десь узялась і погасила сонце.
Міряє землю худими ногами в панчохах, схиляє біля неї на поренчата свій англійський костюм і виймає бінокль.
Щось говорить до неї, наче давній знайомий, передає бінокль.
А вона взяла!.. А вона взяла!..
Приклала м о ї фіалки до того самого місця, де перед хвилею були очі чужого, наче нічого не сталось.
Ні, я не можу бути спокійним.
— Шановний пане!
Ні, се обурити може. Я вже киплю.
— Шановний пане! Хто вам дав право поводитись так? Чи тямите ви, що се з вашого боку нахабність?..
Він десь розуміє мову моїх очей, бо повертає обличчя до мене і кидає здивований погляд. Потому байдужно одводить його назад. Ну, чорт із ним!
Але вона? Що недавно присягалась мені: навіки!.. Доволі, щоб з’явились якісь худі ноги і англійський костюм… Ось вона — вірність жіноча.
Чую, що я ревную. Повертаюсь до неї плечима і даю собі слово, що між нами тепер кінець. Любуйся своїм британцем… Навіть не гляну. Мене більше цікавить краса природи, вічна і незрадлива. Не обернусь нізащо. Хоч би ти плакала, хоч би благала. Нізащо…
Чую погляд на шиї. Він мене тягне. А може, то тільки здається… Вони десь так захопились одне одним, що я для них не існую. Хіба обернутися раптом і накрить голубків? А яке мені діло до чужого кохання?..
Проте обертаюсь, цілком холодний, і стрічаюсь з її очима. Такі покірні, благаючі і невинні!
Тоді я од серця все вибачаю і все забуваю.
— Любиш?
— Кохаю.
Тепер знов ходжу за нею. Де вона — там і я невідступно. На британця — ані тіні уваги.
Він не існує для мене. Іду оддалік, за блакитним вуалем, або назустріч, щоб глянути в очі. Вона вибирає картки, я теж купую. Вже повні кишені. Розглядає вітрину — я стою поруч. А все для того, щоб зловить погляд, кинутий потай, лукаво, через голови людські. Так сонце часом просуває своє проміння крізь дощ.
Вже день скінчився, засвітилася ніч, а я ще на ногах. Де вона — там і я. Вона вже втомилась, пора б їй спочити. Востаннє, при світлі зірок, заглядаю їй в очі.
— До завтра? — питають мої.
— До завтра…— відповідають фіалки.
— Моя?
— Навіки.
А завтра, ще не розвиднілось добре, біжу на вчорашні стежки. І раптом, не добігши, спиняюсь. Мене затримує запах пароходного диму. Я знаю… я певний, що її вже нема. Вона од’їхала ранішнім пароходом. Ось він ледве сіріє на сірому морі, навіть дим вже розвіявсь.
Стою на дорозі і втягаю у себе той легкий запах.
Се все, що лишилось од мого роману…
* * *
Завжди хвилююсь, коли бачу агаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі.
Або її цвіт — високий, до щогли подібний зелений стовбур з вінцем смерті на чолі.
Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти.
Ось вона — та, що вічно мене хвилює, що тільки раз розцвітає квіткою смерті. Сиза серединка міцно згорнулась і в муках, зціпивши зуби, одриває од серця листок за листком. Закаменіла на каменистому грунті і прислухається з жахом, як росте, стигне і рветься з неї душа.
І так роками.
Там десь, глибоко, під сірим дзвоном коріння, щось вистигає таємно, витягаючи силу з серця землі, а агава з одчаєм стулює листя, немов почуває, що родини принесуть смерть.
І на кожнім листку, який з болем одриває од серця, лишається слід од зубів.
Все має пору, для всього приходить свій час.
І для агави. Те, що таїлося в ній, продирає нарешті тісні обійми і виходить на волю, як велет, несучи на могутньому тілі, яке може зрівнятись хіба з сосною, цвіт смерті.
Обвіяна вітром, ближча до неба, агава бачить тепер, чого не бачила перше. Вона бачить море і скелі, перша стрічає схід сонця, остання ловить червоний захід, а вітер шумить коло неї так само, як і в короні дерев.
Сизі листя в’януть тим часом під нею, одхиляються, як недужі, по них стікають дощі, сині зуби мертво блищать на сонці, корона сохне і м’якне, наче ганчірка, а квітка на високому пні вітає сонце і море, скелі та далекі вогкі вітри гордим і безнадійним привітом засуджених передчасно на смерть.
Одчиняючи вранці вікно, я раз у раз бачу ряд цвітучих агав. Стоять, стрункі і високі, з вінцем смерті на чолі, й вітають далеке море.
Ave, mare, morituri te salutant!.. 5
______________
1 Buon giorno! (Італ.) — Добридень! — Ред.
2 Shall we have time before breakfast? (Англ.) — Чи маємо ми час перед сніданком? — Ред.
3 О, уes!.. (Англ.) — О, так! — Ред.
4 Назва мосту.— Ред.
5 Ave, mare, morituri te salutant!.. (Італ.) — Будь здорове, море, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!..— Ред.