Веселі води, що перед годиною були ще снігом, бігли додолу по рівчаках, з камінця на камінчик. Тривожні, здичілі крики неслися з міста на мене. Зв’язані кури тріпотіли у кошиках, виривалися з них, падали на тротуари і били крилами об камінь з смертельним жахом.
Усі хапались швидше донести живність.
В мішках, закинутих на плече, танцювали останній свій танець налякані поросята, випираючи стінки своєї темниці, і наче конали з захриплим дитячим плачем розпуки. Гуси не могли зняти своїх дужих, тепер зв’язаних крил, зате вони сильно били повітря дзьобами на гнучкій шиї, наче швидше хотіли побачить жовтогарячим оком той ніж, що чекав їх з недобрим холодним блиском.
Проїздили вози, наладновані кабанами, які зі ситим спокоєм і з покірним стогнанням сподівалися смерті. Тупі рила сонно дивились на трупи своїх братів, уже осмалених, голих, безладно навалених кабанником на візок, колеса якого були закапані кров’ю.
Весняний вітер гнав по каміннях пір’я, ще, певно, тепле, загублене в боротьбі, а з кожної вулиці, з кожного двора здіймався жахливий крик смерті і густо плив по землі, як плили хмари по блакитному небі. І було так дико… Так дико було бачити свято убійства на безкровному святі творця — весни.
Не знаю, що мене гнало вперед, у місто, звідки ливсь все сильнішим потоком лемент. Я не пішов у поле з його спокоєм, і ліс не притяг мене своїми мріями про весну: мене тягло на базар.
Я ходив між ятками, наче на злість собі, повний того нового чуття огиди, що все в мені зростало. Дививсь на обідрані туші, повішені подовж стін, з застиглим салом, з синіми жилами, по яких ще недавно бігло життя, на купи кишок, мертвих голів і ніг по брудних лядах, де темно-цегляста печінка, свіжа й блискуча, сльозилась ропою на мережане жилками легке. Сокири з моторошним хрумтінням рубали кістки, роздробляючи мозок, а люди байдужно вештались серед застарілого запаху трупів і м’яли у руках серце, таке саме, як їхнє власне, не чутливі до холодного полиску мертвих очей, що таїли у собі сліди передсмертного жаху. Не повіриш, якими гидкими і навіть страшними здались мені люди, що морили себе постом, аби зготувати живіт свій для мертвяків, які, зарізавши чи заколовши живу істоту, могли тою самою рукою гладить головку своїй дитині і цілувати матір устами, масними од лою замордованих ними.
— Паничу! Телятина свіжа!… Їй-богу, різали нині…
— Що купуєте, паниченьку любий?
— Ходіть до мене. Волячий мозок… ніжки… головки…
Вони блищали ножами і копались руками у м’ясі, ті добродушні, гладкі баби, що так любовно на всіх поглядали.
В їх круглих очах, що плавали на лиці, як скалки сала у юшці, світилась передсвяточна радість й зичливість, а я тікав вже од них, як і од всіх тих невинних тортур, з якими вони заправляли ніжки поросяти під його шкуру, щоб надати йому пристойний вигляд.
Я знову бачу усмішку на твойому лиці… Не кажи, прошу, що се лиш нерви. Що коли б люди і перестали вживати м’ясо, не обминули б прокляття долі: нищить інше життя для свого існування. Я і сам знаю, що не можна провести межу між живим і мертвим, що не тільки жиють, а на життя мають таке саме право рослини і навіть камінь… Але був час, коли люди жерли людей. І хто зна, коли б ти тоді жив, чи не грала б на твоїм обличчі така сама усмішка?
Ху! Я мав фізичну потребу дихнути чистим повітрям.
Дихнув ним на полі, за містом, де земля пила снігові води, м’які і добрі од ласкавості сонця, де молодий вітер бив копитами землю, як степовий лошак, а жайворонки робили свій перший засів на ще не зораних плугом нивах.
І се дало мені силу знов слухать, як дорогі для мене уста вимовляли слова убійства і мордування…
…Збирались до церкви. Сестра вертілась по кімнатах, забувши утому, вся біла в своїй легкій одежі, як весняна хмаринка,— і тепер було для неї найбільшим в житті питанням, які стрічки надіти: блакитні чи блідо-рожеві. Ми всі утрьох мудрували над тим трудним питанням і після довгих вагань спинились на весняному кольорі неба. Рожевого було доволі на щічках і на губах. А коли дзеркало подвоїло наші парадні фігури, а сміх ще збільшив товариство,— ми одчинили вікно і вдивлялися в туго напружену пітьму, що готувалась прийняти у себе оксамитовий згук першого дзвону. Вже коло церкви палили смоляні бочки. Мури зарожевіли, здригнулись і поплили кудись у світ, а ми відчули тривожне чекання святочних зір.
Ти знаєш, я роками не бував у церкві. Тепер я йшов охоче. Я думав: омиють люди руки од крові і, зійшовшись докупи во ім’я любові й добра, забудуть щоденне убійство, власне, й страшне тим, що воно стерло лукаво своє обличчя, змінило ім’я і загостило поміж людьми, як хатній злодій…
Піду і буду мати хоч там одпочинок.
Дзвони гудуть. Юрми розбуджених згуків тривожно несуться в повітрі, а по чорній землі, скритий у пітьму, пливе людський потік. Шелестить літнім шумом нова одежа, пахне запашним милом й шафранним духом свіжої паски. Виразно стукають каблуки по сухих тротуарах, за шибками темних, опустілих вже хат по-великодньому блима світло лампадок.